Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2
- Автор: Тинченко Ярослав Юрьевич
- Серия: Офіцерський корпус Армії УНР #2
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-041-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2». Краткое содержание книги:
Сімянців Валентин (24.04.1899 — після 1980), уродженець с. Великий Бурлук, Харківщина), 1929 р. — випускник гідротехнічного відділу Української господарської академії, мешкав у м. Пардубіці. 1949 р. емігрував у США, спочатку жив у Нью-Арку (штат Нью-Джерсі), 1952 р. став членом Об’єднання мистців-українців в Америці (займався різьбярством), 1957 р. переїхав до Вашингтона. Автор численних спогадів{494}. Окремо слід згадати про поручника Григорія Костянтиновича Полтавченка — «вічного юнака» Спільної юнацької школи. Він походив з сільської родини с. Вербки Хорольського повіту Полтавської губернії. У 1909 р., коли Полтавченкові минув 21 рік, його було покликано на військову службу до російської армії. У її лавах він брав участь у Першій світовій війні, був нагороджений відзнаками Святого Георгія 4-го та 3-го ступеня, а у червні 1917 р. за бойові заслуги дістав звання прапорщика. З кінця 1918 р. Полтавченко обіймав командні посади у військах Південної групи Дієвої армії УНР. Потому зголосився до Житомирської юнацької школи, щоб отримати військову освіту. Брав участь у Першому Зимовому поході, служив у 3-му кінному полку. В останній для Армії УНР осінній кампанії 1920 р. Полтавченко здійснив подвиг, за що дістав наступне звання поручика. Про його вчинок було оголошено в наказі по Армії УНР Ч. 66 від 5 жовтня 1920 р.:
«Хорунжого 3-го кінного полку Окремої Кінної Дивізії Полтавченко за те, що, ескортуючи в бою під Требо влей 17 вересня б. р. в супроводі 6 кіннотчиків 150 підвід, відбитих у большовиків, та біля 200 плонених, будучи заатакованим ворожою розстрільнею в кількості від 50 до 100 чоловік, проявив велику присутність духа і хоробрість та, примусивши полонених кричати “Слава”, вніс в ряди ворога паніку і заставив його тікати, підвищую в рангу Поручника. Підписав: Головний Отаман Петлюра»{495}.
У таборах інтернованих Полтавченко повернувся до Спільної військової школи та закінчив її в 3-му та в 4-у випусках. Потому мешкав на еміграції в Польщі. Під час Другої світової війни виїхав до Німеччини. Помер у Німеччині в 1960 роки{496}.
Зустріч вихованців юнацької школи та ветеранів 1-ї Запорізької дивізії у Парижі у ресторані «Белянкур», 1931 рік. Стоять у першому ряді зліва направо: Недайкаша Порфир, Охмак Іван, Редько Сергій, Капустянський Микола (гість), Морозовський Петро, Буткевич Леонід.
Стоять у другому ряді: сьомий — Бахтин Леонід, восьмий — Набока Іван, дев'ятий — Вереха Іван, десятий — Вишиваний Василь (Габсбург-Лотрінген, гість), одинадцятий — Бордючівський Семен (фото з фондів ЦДКФДУ ім. Г.С. Пшеничного)
Військові священики Армії Української Народної Республіки
Історія українського військового духовенства — окрема тема, яка потребує детального та глибокого дослідження. Однак поряд з офіцерами слід хоча б коротко згадати про польових православних священиків, які боролися та героїчно вмирали у складі частин Армії УНР.
Першим українським військовим ієреєм був 31-літній отець Микола Маринич, який 17 квітня 1917 р. став членом Військового клубу ім. П. Полуботка. Як представник клубу, отець М. Маринич брав участь у формуванні 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького та одразу став його полковим священиком.
У липні 1917 р. до військ Центральної Ради вступив 43-річний отець Павло Пащевський, що до того служив у с. Жолоби Ямпільського повіту Подільської губернії. Його було призначено полковим священиком другої військової частини Центральної Ради — 1-го Українського запасного полку (згодом — полк ім. П. Дорошенка).
Після проголошення III Універсалу та початку формування Армії УНР виникла потреба у створенні головної управи військового духовенства. Очолив її піонер українського військового душпастирства отець Микола Маринич.
Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. лави духовенства Армії УНР поповнилися ще кількома особами, серед яких найбільш відомі священики Антоній Матеюк, Анатолій Волкович (панотець Окремої Запорізької дивізії), Микола Кукулевський (2-го Запорізького полку), Михалевич (3-го Гайдамацького полку).
Коли до влади прийшов гетьман П. П. Скоропадський, справу українського військового душпастирства було занедбано. Зважаючи на те, що Армія Української Держави мала невеликі старшинські кадри, потреба у військових священиках, на думку Військового міністерства, майже відпала. Фактично панотці залишалися тільки в українських національних частинах: Окремій Запорізькій дивізії, Інструкторській школі старшин та новосформованому Чорноморському коші. Серед військових священиків цих частин особливо слід відзначити отців Миколу Маринича, Анатолія Волковича (обидва — в Окремій Запорізькій дивізії), Павла Пащевського (у Чорноморському коші) та Юрія Жевченка (Інструкторська школа старшин). Останній, щоправда, недовго служив в українському війську: в 1920 роки він став полтавським архієпископом УАПЦ і незабаром був страчений радянськими каральними органами.