Пригоди Вернера Гольта

Обер-фельдмейстер засміявся, потім крикнув:

— Рота!..

— …Налітай! — закричали всі.

Їжа здалася Гольтові огидною, але він був голодний і накинувся на картоплю.

За столом заведено було розповідати всякі гидоти, і вершиною солдатської доблесті вважалося їсти, не звертаючи на це ніякої уваги.

В їдальню зайшов Бем з товстою пакою листів. «Сьогодні, певно, й мені буде лист», — подумав Гольт. Він одержав уже чотири листи від Гундель. Бем віддав пошту командирам відділень. Гольт скоса подивився на Шульце, але той знову сів, а листи кинув на стіл, прямо на лушпиння з картоплі і розлитий соус. Пошту він роздав у спальні.

Гольт подивився на годинник — скоро перша. Він підсунув до вікна табурет і закурив. Нетерпляче надірвав конверт. В останньому листі до Гундель він виявив малодушність. Бували дні, коли знущання, лайка і муштра доводили його до відчаю. В такому настрої він звірив свої болі Гундель. До його суму і пригніченості додалися ще невеселі спогади, і внаслідок цього лист вийшов плутаний, нещирий, і вже наступного ранку Гольт пошкодував, що написав його.

Пробіг очима аркуш. В самому кінці листа Гундель писала: «Я розумію, чому тобі іноді буває сумно».

Почерк був дитячий, неусталений. В перших двох листах Гундель висловлювалась якось боязко, ніби затинаючись. А тут писала так само невимушено, як і говорила. «Любий Вернер, ти навіть уявити собі не можеш, що я пережила вчора! В магазині до мене підійшла якась незнайома дама». Спочатку було написано «жінка», але потім закреслено. «Вона назвала себе фрау Гомулка… — он воно що! Гольт насторожився, — …і запитала, чи можна мене на хвилинку. На вулиці вона сказала, що ви з Зеппом великі друзі. Так звуть її сина. А пам’ятаєш, ти мені в купальні розповідав, що в тебе є двоє друзів: Гільберт і Зепп. Тому я їй повірила. Ти нібито розповідав чоловікові фрау Гомулки, що заходив до нас і тобі все дуже не сподобалось. Особливо самі господарі. Я зразу подумала, що ти б цього ніколи не сказав, якби не знав добре пана Гомулку. Потім вона запитала, що я роблю у вільний час і чи не зможу я коли-небудь зайти до неї? Вона була зі мною дуже люб’язна. Навіть не розумію чому. Сказала, що в неї, на жаль, немає дочки і їй приємно було б бачити в себе вечорами і в неділю молоду дівчину. Одним словом, щоб я заходила до них у гості. Якщо я не хочу, щоб про це знали, вона нікому не скаже, а щоб ніхто мене не бачив, я можу приходити прямо через їхній сад. Я відповіла, що мені треба подумати, але, можливо, якщо їй справді цього хочеться, колись зайду. Любий Вернер, неодмінно напиши, чи заходити мені до них і що це за люди. Адже ти знаєш, чому я не хочу з усіма зустрічатися».