Вогнем i мечем. Том другий

— Коли ваша королівська величність хоче вирушити? — поцікавився канцлер.

— Бог дав погожу ніч, — відповів король, — коні не пристануть. — І додав, звертаючись до обозного стражника: — Накажи сурмити похід, ваша милость.

Стражник мерщій вийшов із вітальні. Канцлер Оссолінський тихо зауважив, що не всі ще до походу готові і що возів раніше ніж до світання не відправити, але король тої ж миті йому відповів:

— Кому вози миліші за вітчизну і монарха, той нехай лишається.

Зала порожніла. Кожен квапився до своєї хоругви, щоб її «на ноги підняти» і спорядити в похід. У вітальні зосталися тільки король, канцлер, ксьондз і Скшетуський із Тизенгаузом.

— Всемилостивий королю, — сказав ксьондз, — що ми хотіли дізнатися від цього рицаря, те дізналися. Треба йому дати перепочити, бо він ледве на ногах стоїть. Дозволь мені, ваша королівська величносте, узяти його до себе на квартиру переночувати.

— Добре, панотче, — відповів король. — Ти слушно кажеш. Нехай Тизенгауз із ким-небудь його проведуть, бо сам він напевно не дійде. Іди, іди, товаришу любий, ніхто тут більше від тебе на спочинок не заробив. І пам’ятай, що я твій боржник. Радше про себе, аніж про тебе забуду!

Тизенгауз підхопив Скшетуського попідруки, і вони вийшли. У сінях спіткали старосту жечицького, котрий підтримав рицаря, що заточувався, із другого боку; попереду йшов ксьондз, перед ним — пахолок із ліхтарем. Але марно світив пахолок: ніч була ясна, тиха, тепла. Великий золотавий місяць, ніби ковчег, плив над Топоровом. Із табірного майдану долинали людський гомін, скрипіння возів і звуки сурм, що грали побудку. Удалині, перед костьолом, залитим місячним сяйвом, уже групками збиралися жовніри — кінні й піші. У селі іржали коні. До скрипіння возів долучалися і дзенькіт ланцюгів, і глуха гарматна канонада — і гуркіт дедалі посилювався.