Жак-фаталіст (збірка)
- Автор: Дидро Дени
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4010-7
- Переводчик: Валеріан Підмогильний
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Жак-фаталіст (збірка)». Краткое содержание книги:
— Забирайтесь, негіднице! — сказав він їй. — Геть від мене!..
Вона хотіла підвестися, але знову впала ницьма, простягнувши долі руки між ноги маркізові.
— Пане, — сказала вона, — стопчіть мене під ноги, розчавте мене, я заслужила. Зробіть зі мною все, що знаєте, але згляньтесь над моєю матір'ю!..
— Забирайтесь, — провадив маркіз, — забирайтесь! Досить і ганьби, якою ви вкрили мене, не доводьте до злочину…
Бідне створіння не зрушилось і нічого не відповіло. Маркіз сів у крісло, затуливши обличчя руками й майже похилившись на своє ліжко, тільки уряди-годи, не дивлячись на неї, вигукував:
— Забирайтесь!..
Мовчанка й нерухомість нещасної здивували його. Він проказав ще голосніше:
— Забирайтесь, хіба не чуєте?..
Потім нахилився, шарпнув її грубо й побачив, що вона непритомна, мало не мертва; тоді взяв її за стан, поклав на канапу й якусь хвилину дивився на неї поглядом, що в нім по черзі світилося співчуття і гнів. Подзвонив, прийшли слуги. Він гукнув покоївок і сказав їм:
— Візьміть пані, їй недобре! Віднесіть її до покою і допоможіть їй…
Невдовзі він послав потай довідатися про її стан. Йому сказали, що після першої млості вона опритомніла, але знову впадає в непам'ять так часто й надовго, що ручатися ні за що не можна. За годину-дві він знову послав потай довідатись про неї. Йому сказали, що вона задихається і що на неї напала така гикавка, аж у дворі чути. За третім разом, уже вранці, йому повідомили, що вона дуже плакала, гикавка втишилась, і вона сама ніби задрімала.
Наступного дня маркіз звелів запрягти коні й зник на півмісяця невідомо куди. Проте перед від'їздом він настачив матері з дочкою всього потрібного й сказав слухатися пані, як себе самого.
Цей проміжок часу дві жінки прожили вдвох на самоті, але між собою майже не розмовляли. Дочка ридала, скрикувала іноді, рвала на собі волосся, заломлювала руки, а мати не зважувалася підійти й розрадити її. Одна була образом розпуки, друга — запеклості. Не раз казала дочка матері:
— Ходімо звідси, мамо, рятуймося.
А мати раз у раз противилася цьому й відповідала:
— Ні, доню, треба лишитися, треба побачити, що буде далі. Не вб'є ж він нас…
— Ох, коли б то воля Божа була, щоб уже вбив!..
Мати відказувала їй:
— Краще б мовчали ви, ніж отакі дурниці плести.
Вернувшись, маркіз зачинився в кабінеті й написав два листи, один — дружині, другий — тещі. Теща того самого дня виїхала і вступила до кармелітського монастиря в сусідньому місті, де кілька день тому померла. А дочка прибралась і почвалала до чоловікових покоїв, куди він, певно, наказав їй прийти. Біля дверей упала зразу навколішки.
— Підведіться… — сказав їй маркіз.
Замість того вона присунулась до нього на колінах, тремтіла всім тілом, була розпатлана, вся трохи нахилилась уперед, простягнувши до нього руки, підвівши голову, втупивши погляд у його очі, обливаючись слізьми.
— Мені здається, — сказала вона, уриваючи кожне слово риданням, — що ваше справедливо обурене серце зм'якшилося і що згодом я, може бути, здобуду ласку. На Бога, пане, не поспішайте прощати мене. Чесних дівчат стільки стало безчесними жінками, що я, може, буду за приклад протилежного. Я ще не гідна, щоб ви наблизились до мене. Почекайте, дайте мені тільки надію на прощення. Тримайте мене віддалік себе. Ви побачите мою поведінку і зважите її. Я тисячу разів надмірно, надмірно буду щаслива, коли ви зводите іноді покликати мене! Відведіть у своєму домі темний куток, де я буду жити, і я житиму там, не ремствуючи. Ох, коли б я могла вирвати із себе ім'я і титул, що мене примусили вкрасти, і після того померти, щоб тої ж миті ви були задоволені! Я через слабість, через звабу, покору та погрози припустилася ганебного вчинку, але не думайте, пане, що я зла. Ні, я не така, бо ж, не вагаючись, стала перед вами, коли ви покликали мене, і зважуюсь тепер підвести до вас очі й говорити до вас. Ох, коли б ви могли читати в глибині мого серця і бачити, які далекі від мене мої колишні провини, які чужі мені звичаї подібних до мене! Зіпсуття пройшло по мені, але до мене не пристало. Я себе знаю і віддаю собі належне в тому, що своїми нахилами, почуттями і вдачею я народилася гідною честі бути вашою. Ох, коли б мені вільно було бачити вас, варт було лише одне слово сказати, і, гадаю, мені не забракло б сміливості зробити це. Розпорядіться мною, пане, як знаєте: гукніть своїх людей, хай здеруть з мене одіж, хай викинуть мене вночі на вулицю, на все погоджуюся. Хоч яку долю ви призначите мені, я скоряюся — сільська глушина, монастирський морок можуть навіки заховати мене від ваших очей: скажіть, і я піду. Ваше щастя ще не без вороття утрачене, ви зможете забути мене…