Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

А юрист, один… Поїхав він чогось по ділу до того містечка. Ну що ж? Звичайно, нудьга – страшенна! Вийде на бульвар – курява, духота, сморід… І можете собі уявити його остовпіння, коли він серед усієї тієї обстановки повітового містечка зобачив таку неземну красу! Та він одразу трохи з ума не зійшов!.. Звичайно, знайшов спосіб познайомитись, познайомився, бував у них… Уже й осінь, уже й зима, а його немає вдома; діла запущені, товариші пишуть, дивуються. Нараз він приїжджає. Бігає, турбується, вносить подання до «Музикальної школи» і їде знову назад… Батько – нізащо! І слухати не хоче… «До великого міста? Та нізащо в світі! Там знівечать мою Іду, попсують!»

А тут, як у нашому місті вона була – і-і-і, Боже мій! Губернатор шле величезні букети, місцеві аристократи теж… Погорда вищих жіночих кіл, сальонові шуми… Та що й говорити! Навіть, як у потязі вона їде, було, то зіходяться всі з вагонів, щоб подивитися на неї. Ні, гріх, гріх такий же тяжкий, як перворідний гріх Адама, тяжить на тому, хто перший заплямив того чистого херувима!

І не дивуйтесь тому, що я так більш-менш… ну… ідеалізуючи чи що, дивлюсь на неї. Я думаю, що неможливо инакше. Вона ж була красою, єдиним з проявлень тієї Вічної Краси, якій ми звикли поклонятись з далеких-далеких віків. Вона всюди, та Краса: і в шумах непробудної тайги, і в бризках сріблястих водоспаду, і в безлічі зірок небесних, і в музиці, в поезії… Хіба коли ми слухаємо утвір музичний, ми дивуємося тому, що патлатий суб’єкт якийсь ловко водить кінським волосом по баранячих кишках? Хіба перед дивною картиною ми роздивляємося, як то зручно поклав чоловік кольорову землю на тканину? Ні, ні, й тисячу разів ні! Ми ловимо душею завдяки очам, слуху відгомін тієї Вічної Краси, котра є альфою й омегою світу. То – вісь, біля якої крутиться всесвіт. І вона, моя безщасна Іда, була єдиним з проявів тієї Краси, і проявом може найвищим з усіх, бо то дух живий, безсмертне сотворіння, а не плід робочих рук…