Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-8
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3». Краткое содержание книги:
Навіть мова моя здавалась утрудненою і чужою. Мені було важко керувати своїми органами мовлення, а манера висловлюватися була неприродно пишномовною, як буває з людьми, що тривалий час ґрунтовно вивчали англійську за книжками. Вимова — по-варварському чужорідна, а мову збагачували незвичайні архаїзми або взагалі геть незрозумілі конструкції. Серед останніх і вислів, який двадцять років потому із сильним почуттям — навіть страхом — згадав наймолодший із лікарів. Надалі ці слова звучали у багатьох місцях — спершу в Англії, а потім і в Сполучених Штатах, і попри усю складність і безумовну новизну фрази, вона до найменших дрібниць відтворювала загадкові слова дивного аркгемського хворого з 1908 року.
Фізичної форми я практично не втратив, хоча мені знадобилося ще чимало часу, аби знову навчитися володіти руками, ногами і тілом загалом. З цієї та низки інших причин, пов’язаних із втратою пам’яті, я ще тривалий час перебував під суворим наглядом лікарів. Коли я нарешті усвідомив, що всі мої спроби приховати провали у пам’яті марні, відверто визнав цей факт і почав з гідною подиву пожадливістю накопичувати інформацію. Невдовзі лікарям почало здаватися, що я втратив цікавість до своєї істинної особистості, щойно пересвідчився, що мою амнезію сприймають як цілком природну річ. Вони помітили, що я зосередився на вивченні окремих питань історії, природничих наук, мистецтва, мови й фольклору — при тому, що деякі з них були надзвичайно складними для розуміння. Інші ж були елементарні, відомі ледь не кожній дитині, і попри це, якимось дивним чином стерлися з моєї пам’яті.
Водночас, як вони зауважили, я мав великі знання у неприступних для сучасної науки сферах, знання, які радше намагався приховати, ніж виявити. Якось я мимохіть послався на певні історичні події значно давнішого періоду, аніж відомо історичній науці, — й одразу звернув усе на жарт, помітивши на обличчях співрозмовників подив. Крім того, я мав доволі дивну звичку вести мову про майбутні події як про такі, що вже відбулися, чим двічі або тричі викликав непідробний переляк. З часом такі незвичайні прояви траплялися дедалі рідше, а згодом припинилися зовсім, хоча дехто був схильний приписувати їх зникнення радше вжитим мною заходам перестороги, а не втраті самих цих неприродних знань. І справді, я виявляв гідну подиву жадібність до вивчення мов, звичаїв і перспектив сучасного світу і цим був схожий на допитливого мандрівника із далеких чужих країв.
Отримавши відповідний дозвіл, я цілі дні проводив у бібліотеці коледжу, а ще за якийсь час почав влаштовувати незвичайні експедиції, прослуховувати курси лекцій в американських і європейських університетах, що впродовж кількох наступних років викликало чимало пересудів. У той період унікальне захворювання принесло мені певну славу серед світил психології — славу, якою я користувався як міг для розширення контактів у наукових колах. Мене демонстрували на лекціях як типовий приклад формування другої особистості — при цьому я спантеличував викладачів дивними симптомами і ретельно замаскованими насмішками.
Мені вкрай рідко доводилося зустрічати по-справжньому дружній прийом. Щось у моєму вигляді та мові відлякувало людей, викликало антипатію, буцімто я був істотою безкінечно далекою від усього, що, на їхню гадку, було здоровим і нормальним. Поступово думка про зв’язок чорного потаємного жаху і нездоланної відчуженості, прірви межи мною та їхнім світом, переросла у стійке і майже однозначне переконання, і моя власна родина не була винятком. Від миті мого дивного пробудження дружина сприймала мене з неприхованим жахом і неприязню і твердила, що бачить якогось чужинця у тілі свого чоловіка. У 1910 році вона отримала офіційне розлучення і навіть пізніше, після мого повернення до нормального стану 1913 року, категорично відмовлялася від зустрічі зі мною. Такі ж почуття мали до мене мій старший син і донька, найменша у родині. Відтоді я їх не бачив.
І лише мій другий син Вінґейт знайшов у собі сили здолати страх і відразу, спричинені змінами у мені. Він також відчував у своєму батькові чужинця, однак, маючи тоді лише вісім років, зберігав надію, що коли-небудь моє справжнє «я» повернеться. Коли це таки сталося, він мене розшукав, і суд довірив мені опіку над ним. Усі наступні роки він як міг допомагав у моїх дослідженнях, і сьогодні, у тридцять п’ять років, він — професор психології Міскатонікського університету. Але я жодним чином не дивуюся, що став причиною такого страху у довколишніх — адже розум, голос і вираз обличчя істоти, яка прокинулась 15 травня 1908 року, насправді не мали з Натаніелем Вінґейтом Пізлі нічого спільного.