Руїни бога

На Ангусі була чорна футболка із Ніппером, песиком-символом компанії HMV. Під Ніппером у Ангуса були епільовані груди (Берті хотіла б цього не знати). А сам Ніппер лежав під страховою компанією «Ллойдс» у Кінгстоні-на-Темзі. Берті сподівалася, що її не поховають під будинком. Чи, що гірше, що її не викопають і не почнуть виставляти, як бідолашні єгипетські мумії чи мешканців Помпеїв, яким подарували безсмертя їхні безпомічні передсмертні судоми. Дідусь хотів, щоб його поховали у лісі. («Якщо можна, то під дубом»).

— Що ми вирішимо, те й буде, — сказала Віола. — Він же про це вже не дізнається.

(А якщо дізнається?) Він ще навіть не помер, а боротьба за його тіло вже почалася. Берті любила дідуся. Дідусь любив Берті. Що тут простіше?

— …тренд сезону…

На що вона гає своє життя? Може, просто встати і піти?

— …оперативний зв’язок…

Віола була останньою особою, якій вона розповіла б, із ким зустрічається. Берті було 37, «годинник тікає», як ій незмінно нагадувала мама, пискляво, як школярка — бував у неї такий тон.

— Ти не думай, ти роби! Ти ж не хочеш лишитися бездітною?

Ті друзі Берті, як поодружувалися і завели дітей (по суті, всі її друзі: здається, останні років п’ять Берті чи не кожні вихідні ходила як не на весілля, то на хрестини), видавалися рабами дітей, це Друге пришестя. Ті діти Берті не подобалися — вона побоювалася, що якщо заведе дитину, то її не полюбить. Одразу згадувалася Віола: та їх не любила, чи бодай не давала про це знати, й вони їй точно не подобалися (хоча їй взагалі ніхто не подобався).

— Та байдуже, що тобі подобається, — пояснював дідусь, коли ще був здатний давати поради. — Своїх дітей все одно любиш до безумства.

Берті сумнівалася, чи хоче когось любити до безумства, особливо маленьку безпорадну істоту.

— Твоя бабуся до безумства любила Віолу, — сказав дідусь. Це засвідчувало, що немає нічого неможливого.

Давним-давно, ще до того, як Сонні рушив у свою прощу, від нього завагітніла якась дівчина. Віола була в жасі, а коли дівчина зробила аборт, була в ще більшому жасі.

— Деякі люди завжди незадоволені, — сказав Сонні.

Віола почала слати Берті посилання на сайти донорів, супермаркети сперми, де можна вибрати генетичний набір (скандинав, 71 кілограм, 185 сантиметрів, блондин, блакитні/зелені очі, вчитель), і «покласти до кошика».

— Кажуть, данці найкращі, — радила Віола.

Звичайно, Віола боялася, що якщо в неї не буде внуків, то її гени пропадуть і нічого від неї не лишиться. Вона перестане існувати. Бах — і все. Віолі було шістдесят, вона весь час чекала, що їй скажуть: «Та не може такого бути» — а ніхто, як назло, не казав.

— Може, зараз тобі так не здається, — казала їй Віола, — але коли тобі перевалить за 50 і ти зрозумієш, що дітей у тебе вже не буде, ти будеш у розпачі.

Чому мати завжди така мелодраматична? Її що, інакше ніхто не слухатиме?