Музей покинутих секретів [з малюнками]

Ось це, значить, і є головне виправдання його життю? І його власним порожнім рукам — за його шкалою, вони в нього кращі, ніж у тих, хто їв тоді краще за нього, і він хоче, щоб це було визнано? А непоганий, мабуть, із нього викладач — затягує. Настільки затягує, що я тверезію до рівня отої третьої чарки: думка думку доганяє…

І сиджу я навпроти нього, на яких чверть віку за нього молодша, з моїми власними чистими руками, як у Понтія Пілата, — і чую, як блузка прилипає мені до лопаток, і сморід власних підпахов теж чую цілком виразно, це не галюцинація: я теж починаю пітніти, як і він, дзеркальним йому, через стіл, відбитком починаю точити з усіх пор вологу — це в нього, значить, теж — від жалю, шибає в голову осяяння, що здається мені в цю мить надзвичайно глибокодумним: що від такого багаторічного жалю можна плакати, а можна й пітніти, — це вже в кого як виходить… Сиджу, дивлюся на нього — і бачу своє майбутнє. Себе — через яких чверть віку, коли мені також нічого іншого не зостанеться, як переконувати підрослих на той час (кого вдасться зловити за полу!), що я краща за моїх колеґ — бо колись давно не схотіла бруднити рук і зникла з екрана. Більше нічого в мене на тих чистих руках не буде, коли підрослі спитають: а хто ви, власне, така, тьотю, що зробили-сьте?.. Нічого вагомішого, так само, як і в нього.

Це все по колу рухається, усвідомлюю з жахом (і огидою до власного непогамовного запаху), — по колу, все те саме, з покоління в покоління, тільки костюми міняються… Це така пастка: коловорот занапащених життів. Паркове колесо: де сядеш, там і злізеш. Я задихаюсь, мене зараз знудить. Адька, щось завваживши чи відчувши (мій запах?), накриває мені руку своєю заспокійливою долонею, — дякую, Адюсь, так, розумію, нам час іти, але я вже мушу дослухати. Все. До кінця.

— Отож Матусевич, — просторікує наш професор (на нього мій запах вочевидь не діє!), — мав тоді цілком реальні шанси змінити своє становище, і Нінель над цим дуж-же енергійно працювала! Сама пороги оббивала, щоб його на премію висунули… А чому б і ні, по лінії КҐБ він був практично чистий, — (а це, цікаво, звідки йому відомо?..), — ну там, дрібнички, те-се, колишні дисидентські знайомства, то в кого їх не було… Головне було їх не підтримувати — так тут у Матусевича досвід був нівроку! Він же, як одружився, то й з ріднею своєю зв'язки обірвав, боявся, щоб йому не пригадали, що його дядько був в УПА. Навіть до матері не їздив — це, до речі, теж Нінель наполягла, перестрахувалася дамочка…