Прерія

Ішмаел довго й терпеливо чекав, поки зникне строкатий гурт на чолі з Твердим Серцем. А коли дозорець повідомив, що останній з індіанців, які, аби не налякати мешканців табору, дожидали свого вождя на значній віддалі й тепер пристали до нього, щез за вершиною найвіддаленішого пагорба, скватер наказав згортати намети. Коней уже запрягли, а незабаром і весь вантаж був на фургонах. Коли всі зібрались, невеликий фургон, що так довго правив Інес за тюрму, підкотили до намету, де лежав непритомний лиходій: очевидно, фургончик призначався для нового в'язня. І тільки коли з намету вивели Ебірама — блідий і переляканий, він заточувався під вагою своєї провини, про яку тепер знали всі, — тільки тоді менші діти довідалися, що він живий. Піддавшись забобонному страху, вони подумали, ніби то саме небо грізно покарало злочинця, і тепер з острахом дивилися на цю істоту, що здавалася їм більше вихідцем з того світу, аніж живою людиною, котрій, як і їм самим, ще доведеться витерпіти останню земну муку, перш ніж обірветься нить людського життя. Сам злочинець, видно, був у такому стані, коли невимовний, всепоглинаючий жах поєднується з цілковитою фізичною апатією. Тіло його заклякло від страху, а збуджений мозок краявся передчуттям страшної долі та безмірним відчаєм. Опинившись на свіжому повітрі, він озирнувся, намагаючись по обличчях присутніх розпізнати, що його чекає. Коли цей жалюгідний чоловік побачив похмурі, але спокійні обличчя і в жодному погляді не уздрів гніву, який загрожував би негайною суворою розправою, він трохи збадьорився. А на той час, коли негідника посадовили в фургон, його спритний розум уже вишукував, як би уникнути справедливого гніву родичів чи, коли те не вдасться, як втекти від жахливої — він був певен цього — покари.