Етюди про звичаї

— Бідна моя Назі, — сказала пані де Нусінген, допомагаючи сестрі сісти. — Тільки я і тато завжди любитимемо тебе так, щоб усе тобі прощати. Сімейні зв'язки — найміцніші.

Вона дала їй нюхальної солі, і графиня прийшла до тями.

— Я не витримаю цього! — сказав батько Горіо. — Ну-бо, — звелів він, поворушивши торф у каміні, — підійдіть до вогню. Мені холодно. Що з тобою, Назі? Кажи швидше, ти мене вбиваєш…

— Мій чоловік знає все, — почала нещасна жінка. — Ви пам'ятаєте, тату, недавній Максимів вексель? Ну, то це був не перший. Я вже сплатила кілька таких векселів. Десь на початку січня я помітила, що пан де Трай дуже сумний. Він нічого мені не казав; але в серці коханого легко читати — досить якоїсь дрібниці; до того ж бувають передчуття. Одне слово, він був ніжніший, палкіший, ніж будь-коли, і я почувала себе усе щасливішою. Бідний Максим, він прощався зі мною в душі, як сказав мені потім. Він хотів заподіяти собі смерть. Скінчилося тим, що я стала допитуватись, благала його сказати все, дві години стояла перед ним навколішках, поки він признався, що заборгував сто тисяч франків. О тату, сто тисяч франків! Я мало не збожеволіла. У вас нема таких грошей…

— Так, — мовив батько Горіо, — я не зміг би їх дістати, хіба що вкрав би. Та я б і на це пішов, Назі. І піду…

По цих похмурих, як хрипіння вмирущого, словах, у яких вчувалася агонія знесиленого батьківського почуття, сестри замовкли. Який егоїзм устояв би перед цим криком душі, що показав усю глибину відчаю, як кинутий камінь визначає глибину прірви.

— Тату, я вже дістала гроші, розпорядившись тим, що мені не належить, — сказала графиня і зайшлася риданням.

Дельфіна, зворушена, заплакала, поклавши голову сестрі на плече.

— Отже, все це правда? — сказала вона.

Анастазі похилила голову; пані де Нусінген обняла сестру і, притискаючи її до свого серця, ніжно поцілувала.

— Тут ти завжди знайдеш любов без осуду, — сказала вона.

— Ангели мої! — промовив Горіо кволим голосом. Чому це тільки нещастя зближує вас?

— Щоб урятувати Максимові життя, а заразом і моє щастя, — вела далі графиня, підбадьорена цими виявами гарячої, трепетної ніжності, — я пішла до одного лихваря — та ви знаєте цього пекельного виплодка, цього безжального Гобсека, — й продала йому фамільні діаманти, що ними так дорожить пан де Ресто, і його, і мої, всі, всі! Продала! Ви розумієте? Максима врятовано. Але я пропала. Ресто все знає.

— Що? Від кого? Скажи, і я його вб'ю! — крикнув батько Горіо.

— Вчора він покликав мене до себе… Я пішла… «Анастазі, — сказав він мені таким голосом… О, цього тону було досить, щоб я все зрозуміла… — Де ваші діаманти?» — «У мене». — «Ні, — заперечив він, глянувши на мене, — ось вони на комоді. — І він показав футляр, прикритий хусточкою. — Ви знаєте, як вони тут опинилися?» Я впала на коліна, плакала, питала його, якою смертю я повинна вмерти.