Філософія як історія філософії: Підручник
- Автор: Колектив авторів
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Центр учбової літератури
- ISBN: 978-611-01-0127-1
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Філософія як історія філософії: Підручник». Краткое содержание книги:
Для студентів вищих навчальних закладів освіти і всіх тих, хто цікавиться філософією та історією філософії.
Неантизуюча (заперечно-визначувальна) діяльність людини діалектична. В цьому коріниться людська свобода, що є ядром специфічно людського (pour-soi) буття-екзистенції. Людина, за Сартром, постійно долає власну ситуацію, заперечуючи наявне (суще) і створюючи нове. Тому свобода реалізується у постійному подоланні ситуації. Людина завжди свободна. Вона не є спочатку тим, щоб потому бути свободною — «немає відмінності між буттям людини і свободним буттям»[313].
Способом буття свободи є туга, яка виступає екзистенційним феноменом. Екзистенційна туга (rangoisse) має свої емпіричні вияви — нудоту (nausea), страх та ін. Солдат перед боєм боїться смерті — це страх, але коли солдат перед боєм боїться свого страху — це туга (приклад Сартра). Тому свобода важко переживається людиною (згадайте Достоєвського: здобувши свободу, людина відчуває тягар відповідальності і тому починає шукати, перед ким схилитися). Людина шукає способів «утвердитися» в оцінці інших людей, ніби «кам'яніє» під поглядом Іншого, як під поглядом міфічної медузи Горгони (згадайте гайдеггерівську анонімну владу іншого над усіма — das Man). Один із героїв Сартрової п'єси «Зачинені двері» заповнює свою кімнату дзеркалами, щоб щохвилини «бачити себе збоку», «об'єктивно». Шукаючи певності, солідності, опори, людина ніби боїться своєї свободи, постійно втікаючи від неї у «недоброчинність» (mauvaise foi).
Ми вже зазначали, що, за Сартром, людина несе в собі ніщо, яке тільки через людину з'являється у світі. Людська реальність конституюється у своїй специфічності лише остільки, оскільки вона є початковим проектом свого власного небуття[314]. Спрямування неантизуючої діяльності людського буття (pour-soi) надає проект, який пов'язаний з принциповою недостатністю для-себе буття (емпірично ця недостатність проявляє себе у виникненні бажань у людини). Людина бажає іншого, але не будь-якого, а свого інтимного, собі потрібного. Тому для-себе-буття постійно долає свій актуальний стан у напрямі отримання нового можливого стану (він той самий, що й актуальний, але позбавлений недостатності). Тому бажане є цілісною тотальністю людського буття (pour-soi), яка ніколи не досягається цілком, крім ситуації смерті. Людина, отже, завжди є недостатність (manque), ущербність, «яблуко, яке постійно зсередини точиться хробаком ніщо» (Сартр). Унаслідок цього за своєю природою людина є нещасною свідомістю без усякої надії подолати свій стан нещасності»[315].
у своїй неантизуючій діяльності людина націлена на можливості, які завжди є людськими, а не об’єктивними. «Можливості (як і ніщо. — І. Б.) приходять у світ через людську реальність»[316]. «Ці хмари можуть перетворитись на дощ, тільки якщо я долаю їх до дощу, так само як ущербний диск місяця є недостатністю зростаючого місяця, якщо я долаю його до повного місяця»[317]. Невизначене (хаотичне) в-собі буття (en-soi) перетворюється на природу лише остільки, оскільки стає інтенційним предметом для-себе буття (pour-soi). Я сам творю природу, оскільки людина є мірою всіх речей.
Для-себе буття (pour-soi) не створюється в-собі буттям (en-soi), воно просто є, є взагалі, не будучи чимось визначеним — причиною, наслідком, основою тощо, але воно не створює й саме себе. для-себе буття просто існує (як і en-soi) і тому (подібно до en-soi) теж є випадковим. Цю невиводимість, непояснимість (випадковість) для-себе буття Сартр називає фактичністю. Випадковість (фактичність) для-себе буття, проте, відрізняється від випадковості в-собі буття (en-soi). В-собі буття випадково існує (воно ніколи не з’являється і ніколи не зникає, а для себе буття (pour-soi) випадково виникає і випадково зникає — народження і смерть випадкові відносно свободи для-себе буття (pour-soi), тому що людина не планує ані свого народження, ані своєї смерті. навіть самогубство не є людським проектом, оскільки людські проекти спрямовані в майбутнє, я самогубство позбавляє людину майбуття. «Абсурдно, що ми народилися, абсурдно, що ми помремо»[318].
Часовість (так само, як і ніщо, і можливість) теж приходить у світ разом з людиною. Людське буття є екстатичне буття. Часові «екстази» (грец. «екстазіс» — «вихід за..», «рух назовні») — минуле, теперішнє, майбутнє.
Минуле не існує, оскільки є те, що вже не є, але це специфічне «неіснування». Це той фрагмент мого існування, у якому я збігаюсь з собою тільки у смерті. Минуле з’єднує мене з самим собою у такий спосіб, що для-себе буття (pour-soi) стає в-собі буттям (en-soi), перестаючи бути собою (pour-soi). Як тіло сирени (русалки) закінчується хвостом, так і за для-себе буттям (pour-soi) постійно «тягнеться хвіст» у-собі буття (en-soi). Минуле є «постійно зростаючою тотальністю в-собі буття», «дається як для-себе буття, що стало в-собі буттям», є «для-себе буттям, схопленим і потопленим у-собі буттям»[319]. Звідси тлумачення сутності (те, що вже стало і тому вже не може діяти на буття) як минулого. Оскільки минуле — результат існування для-себе буття (pour-soi), остільки існування передує сутності.
313
Sartre J.-P. L’etre et le ncant. — P 66
314
Ibid. P. 121.
315
Sartre J.-P. L’elre et le neant. — P. 134.
316
Ibid P. 142.
317
Ibid.
318
Ibid. P. 631.
319
Sartre J.-P. L’etre et lе neant. — P. 159, 164, 184.