Кладовище домашніх тварин
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-9653-7
- Переводчик: Анатолій Пітик
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Кладовище домашніх тварин». Краткое содержание книги:
Мозок спробував заблокувати цю думку, однак було запізно.
…ніжка Ґейджа.
Припини! Благаю, припини це!
Вона кинулася до дверей і з силою повернула ключик дверного дзвінка.
Звук був куди гучнішим, ніж вона пам’ятала, і зовсім не мелодійним — шорстке здавлене кричання в порожнечі. Рейчел відскочила, видавши нервовий смішок, у якому не було навіть натяку на веселість. Вона очікувала почути кроки Джада, однак кроків не було. Була тільки невимовна тиша, і жінка вже почала сперечатися сама з собою, варто їй чи не варто іще раз повернути ключика у вигляді залізного метелика, коли десь під її ногами пролунав звук, який вона не могла собі уявити навіть у найдикіших припущеннях.
Няяяввв!.. Няяяввв!.. Няяяввв!
— Черчу? — спитала вона, нажахана та здивована. Вона нахилилася вперед, однак роздивитися щось всередині було неможливо. Скло у дверях було завішане батистовою фіранкою. Норма постаралася.
— Черчу, це ти?
Няяяввв!
Рейчел смикнула двері. Вони були незамкнені. Черч був тут, сидів посеред коридору, обгорнувши хвоста навколо ніг. Уся шерсть кота була заляпана чимось чорним.
«Багно», — подумала Рейчел, а тоді побачила, що крапельки рідини на кінчиках котячих вусів червоні.
Він підняв лапу та заходився її вилизувати, не зводячи погляду з жінки.
— Джаде, — покликала вона, тепер уже точно стривожена. Вона зайшла всередину.
Будинок мовчав. Відповіддю їй була лише тиша.
Рейчел спробувала обміркувати ситуацію, але в її голові раптом почали роїтися спогади про сестру Зельду. Які в неї були скрючені руки. Як вона часом билася головою об стіну, коли злилася. Як від її ударів рвалися шпалери та осипався тиньк під ними. Не час думати про Зельду, коли щось могло трапитися з Джадом. Гадаєш, він упав? Він же такий старий.
Думай краще про це, а не про свої дитячі сни, у яких розчинялася шафа і Зельда зі своїм чорним ощиреним обличчям кидалася на тебе; сни про те, що ти у ванні, а Зельда пильно стежить за тобою зі зливного отвору; сни про Зельду, яка ховається в підвалі під будинком, сни про…
Черч роззявив пащу, демонструючи гострі зуби:
— Няяяввв! — знову.
Луїс мав рацію, ми не повинні були його каструвати. Кіт з тих пір став інакшим. Але ж Луїс запевняв, що це позбавить його агресивних інстинктів. Що ж, він помилявся — Черч усе ще полював. Він…
— Няяяввв! — ще раз видав Черч і, повернувшись, стрімголов кинувся сходами вгору.
— Джаде? — покликала вона ще раз. — Ви нагорі?
— Няяявв! — кіт неначе погоджувався з її припущеннями. Він постояв з хвилину, а потім зник у коридорі другого поверху.
Як же він сюди потрапив? Його Джад впустив? Навіщо?
Рейчел повільно перевалювалася з однієї ноги на іншу, гадаючи, що робити далі. Найгіршим з усього було те, що здавалося, ніби хтось керує усім цим, що хтось хоче, аби вона була зараз тут і…
І тут вона почула тихий, сповнений болю стогін, що долинав згори. Це був Джадів голос, безсумнівно Джадів. Він упав у ванній, чи, можливо, перечепився через щось і зламав ногу, чи вивихнув стегно — у старих такі крихкі кістки, і про що, заради всіх святих, ти думаєш, дівчиську, стоячи тут і переминаючись з ноги на ногу, коли б ти мала бігти туди; на Черчі ж була кров… кров; Джад поранений, а ти просто стоїш тут? Що з тобою не так?
— Джаде?
Знову пролунав стогін, і Рейчел бігом кинулася нагору.
Раніше вона ніколи не бувала на другому поверсі. Оскільки тут було тільки одне західне вікно, яке виходило на річку, скрізь було все ще темно. Широкий коридор вів від сходового просвіту до задньої частини будинку, поручні з вишневого дерева виблискували з м’якою елегантністю. На стіні висіла фотографія афінського акрополя, і
(це Зельда після усіх цих років вона прийшла по тебе і тепер настав її час відкрий двері вона стоятиме там зі своєю згорбленою вигнутою спиною смердітиме сечею та смертю це Зельда це її час вона нарешті спіймала тебе)
знову пролунав стогін, тепер тихіший, за другими дверима праворуч.
Рейчел пішла туди, її п’яти ляпали по підлозі. Їй здавалося, що вона проходила крізь якесь викривлення… Не часу чи простору, а розміру. Вона зменшувалась. Фото акрополя висіло все вище і вище, скоро гранчаста скляна ручка дверей буде на рівні її очей. Руки Рейчел потягнулися вперед… але перш ніж вони торкнулися клямки, двері різко відчинилися.