![Вогонь для Вогнедана [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогонь для Вогнедана [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогонь для Вогнедана [uk]». Краткое содержание книги:
Про те, що дух дійсно не вмирає, оповідається в романі «Вогонь для Вогнедана» Правитель Вогнедан, нащадок прибульців — дивних загинув у боротьбі з завойовниками. Але його невпокорений дух втілився в його нащадка, княжича Чорногори, однієї з найвіддаленіших південних провінцій Великої та Могутньої Імперії Півночі. Страшні спогади з минулого життя загартовують волю молодого шляхтича і підказують йому можливість врятувати свій народ з пазурів Імперії…
— Оце таким я був? — питає, - невже це правда, Вогнедане?
— Твоя душа прекрасна і в цьому тілі, - мовить чорногорець, — вона така, як лице твого предка.
На почесне місце наказав прикріпити малювання розчулений Веданг. І за столом увечері сидів тихий, розмріяний, без отруйних своїх жартиків… Аж дід Грозан сказав здивовано:
— Та щось ви княже чи-то смутні, чи-то невеселі… То сміялися та співали, а ниньки все мовчите… Воріженьки кляті наснилися?
— Біда буде воріженькам, як я їм наснюся, — отямився від задуми Веданг, — дідо Грозане, а ви знаєте пісню одну, про туман над яром? Я її в дитинстві чув, а від кого чув — не пам’ятаю.
— А чого ж, — дідо радісно, — добра пісня… Старий Грозан стільки пісень знає, скільки пан Воєць отих викрутасів зі зброєю…
Горять смолоскипи на стовпах під галереєю. Просто туди дивиться Веданг, що сидить поруч з Вогнеданом на почесному краю столу. Він не соромиться минулого, він не боїться майбутнього, хоча воно й непевне, те майбутнє… Як понад яром туман…
— Туман яром, — розпочинає дід, — туман долиною, туман яром… За туманом нічого не видно…
— Тільки видно дуба зеленого, — несподівано підхоплює Вогнедан своїм протяглим голосом, — тільки видно…дуба зеленого…
Змагаються два голоси — старий і молодий… Немудряща пісенька… Ой, упустила дівчина відро у криницю, що стояла під тим дубом, огорнута туманом…
— Упустила… золоте відерце… засмутила коханому серце…
Дістань відерце для любки, Меч, що був колись Воїславом, поклади в нього душу, віддай тій, що і так заволоділа нею…
— Хай виплива… туман на долину, хай виплива… туман на долину… Якщо Доля — заберу дівчину…
— Якщо Доля, — шепоче Мечислав, — якщо Доля…
— Ой, пан князь Чорногорський і співа, — вихваляє дід тим часом, — голосом наче сопілкою виводить… І пісень наших зна, що у Веданзі співають… А чи пане княже не заведете чорногорської?
— Та можна, — погоджується Вогнедан… І ось він уже співає, та знов такої, що лише зітхає Мечислав, а потім і сам приєднується до друга, взявши до рук стару свою знайому — чорногорську гітару.
— Зірвав я з ружі квітоньку… Це ж нам на двох, мій світоньку…
Ти з ружі цвіт собі взяла… А колючки мені дала…
О, замовчи… Не щебечи… Ти, пташко, вгору летючи…
Не завдавай мені жалю… Не споминай, кого люблю…
Вже як подався спати Мечислав, перепинила Вогнедана Купава.
— Пане княже, — спитала, — а чи сестриця ваша не їдуть з вами?
— Ні, - відповів Вогнедан, — сестра зосталася у Боговладі. Нема чого робити їй поміж моанцями.
— А вірно, вірно, — шепоче жінка, — а чи не має вже нареченого красунечка ваша?
— Ні, - посміхнувся Вогнедан, — замолода ще сестра, їй все б танці та співи.
— А вірно, вірно, — погоджується Купава, — нехай не спішить… Нехай почекає… От мій Ружен… І князь — вельможній панні рівня… І стан, і голос… А з лиця води не пити — він же не дівка, а воїн…
— Мила пані Тополино, — лагідно сказав Вогнедан, — тут лише сестрі вирішувати, а я душу брата мого крізь його лице бачу. Якщо розгледить її й сестра моя — не буде проти Вогнедан Чорногорський.
— Ой, та й любить же він її, - зраділо мовить пестунка, — так любить… Я ж бачила минулого разу, коли ви тут усі разом були… Попроси вона у нього з білої ружі червону зробити — кров’ю серця свого вірного побагрянить ту квітку дитя моє…
А Мечислав, зморений любовною тугою, спить собі у спочивальні з вікном на яр і вчувається йому крізь сон дзвін золотих прикрас і подих гарячого вітру. І стискають одрухово його пальці срібного ланцюжка з образком Веданга-воїна… І срібний же медальйон з зображенням матері на тому ж ланцюжку.
— Ти смієш кохати, проклятий… Проклятий, — шелестить гарячий вітер, і крізь сон відповідає юнак, кому — не знаючи:
— Кохаю…
***
Обоз вони з Мечиславом перехопили біля Дубна і рушили далі.
Дорога на Північ згадується Вогнедану як сон у яві… Цим же шляхом йшов одинадцять років тому обоз князя Іскри… Через Збраслав… Страгія, Мооз, Гросата, Грелла… Гесута…З Гесути почалися ліси з ялин… І похолоднішало… Тут весною ще сніг лежить… Вогнедан перебрався до карети, а Мечислав плаща шерстяного накинув і їхав поруч, обдивляючись околиці. Йому-то цікаво, а от Вогнедан вважав, що з нього досить і минулого разу.