Джек

Якось, вісімнадцять років тому, також в листопаді, за мною прислали: під час великого полювання, що їх влаштовують у Сенарському бору двічі-тричі на рік, сталася нещаслива пригода. Під час облави на звірів у метушні хтось засадив у ногу одного з мисливців цілий заряд із рушниці системи Лефоше. Я застав пораненого у будиночку Аршамбо, куди його принесли з лісу і вклали на ліжко. То був вродливий молодий чоловік років тридцяти, міцний, білявий, з великуватою головою і густими віями над ясними очима, такими очима, які бувають лише у жителів Півночі, – в них ніби світиться крижана голубінь. Він мужньо переніс операцію, хоча мені довелося витягувати з тіла дробинку за дробинкою, а потім подякував мені правильною французькою мовою, в якій лише вчувався співучий м'який акцент. Перевозити його було небезпечно, і тому я й далі лікував його в будиночку лісника. Я довідався, що він росіянин і належить до вельможного роду. «Граф Надін» – так називали його інші мисливці.

Хоч рана була небезпечною, Надін завдяки молодості і здоров'ю, а також завдяки доброму догляду тітки Аршамбо швидко одужував. Але йому ще важко було ходити, і я іноді думав, що він, мабуть, страждає через свою самотність; що молодій людині, звиклій до розкошів і світського товариства, одужуючи, тяжко цілу зиму перебувати в лісовій глушині, де тільки й світа, що навислі над будинком віти дерев, і де, крім нерозлучного з люлькою мовчазного лісника Аршамбо, ні з ким навіть словом перекинутися. Отож я часто заїздив за ним бричкою, провідавши своїх хворих, запрошував на вечерю, а іноді, в негоду, він навіть залишався в нас ночувати.

Не кривитиму душею, я його, клятого розбишаку, просто обожнював. Не знаю, де він навчився усього того, що знав, але знав він усе на світі. Він плавав на кораблях, служив на флоті, здійснив навколосвітню подорож, тямив і у військовій, і в морській справі. Дружині він давав лікарські рецепти, що застосовуються в нього на батьківщині, дочку навчав українських пісень. Він нас усіх зачарував, особливо мене, і ввечері, трясучись у бричці під холодним дощем та пронизливим вітром, я радісно думав, що знову застану його біля каміна в своєму домі, і подумки уже не відмежовував його від рідних мені людей, котрі чекали на мене темної ночі у кінці шляху. Дружина трохи стриманіше ставилася до нього, та оскільки вона була взагалі недовірлива і підтримувала в собі цю природжену рису, протиставляючи її моїй легковажності, я не надавав цьому ніякого значення.