Вогнем і мечем. Том перший
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-742-Х
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем і мечем. Том перший». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
Наближалася хвилина, коли йому доведеться відчути власне безсилля, податися кудись далеко, у спокійні краї, і стати німим свідком того, що діється в Україні. І що ж його так паралізувало? Мечі козацькі? Ні, знеохота своїх. Хіба не слушно сподівався він, вирушаючи у травні із Задніпров’я, що коли, як орел із піднебесся, вдарить він на бунт, коли серед жаху й переполоху першим занесе над головою шаблю, уся Річ Посполита прийде йому на допомогу і силу свою, свій каральний меч довірить йому? А що сталося насправді?
Король помер, а після його смерті рейментарство віддано в інші руки — князя демонстративно обійшли. Це була перша поступка, зроблена Хмельницькому. І не через скривджену гідність потерпала князева душа, а через те, що розтоптана Річ Посполита до того вже докотилася, що не хоче битви на смерть, що відступає перед одним-єдиним козаком і зухвалу його правицю перемовами зупинити сподівається.
Від часу перемоги під Махнівкою до обозу надходили дедалі гірші відомості: спершу повідомлення про перемови, надіслане паном Киселем, потім звістка, що волинське Полісся залила хвиля бунту, і, нарешті, відмова з боку полковників, котра виразно свідчить, якою неприязню головний рейментарій, князь Домінік Заславський-Острозький, до Вишневецького налаштований. Саме коли не було пана Скшетуського, до обозу прибув пан Корш Зенкович із донесенням, що все Овруцьке охоплене вогнем бунту. Люд там тихий, бунтувати не збирався, але прийшли козаки під проводом Кричевського й Півмісяця і силоміць почали примушувати чернь вступати до їхніх лав. Звісно, двори й містечка було спалено, шляхту, яка не встигла утекти, вирізано, а поміж інших — старого пана Єльця, колишнього слугу і приятеля дому Вишневецьких.
Князь одразу ж вирішив, що, з’єднавшись із Осинським і Корицьким, він розіб’є Кривоноса, а відтак піде на північ до Овруча, аби, домовившись із гетьманом литовським, затиснути бунтівників між двома вогнями. Але тепер усі ці плани руйнувалися через наказ, одержаний обома полковниками від князя Домініка. Ієремія ж після всіх походів, битв і трудів ратних не був достатньо сильний, щоб помірятися з Кривоносом, та й у київському воєводі не був упевнений. Адже пан Януш справді душею і серцем належав до мирної партії. Перед авторитетом і могутністю Ієремії він поступився і змушений був із ним іти, але що далі він бачив, як цей авторитет хитається, то більше схильний був чинити опір войовничим намірам князя, що невдовзі й підтвердилося.
Отже, пан Скшетуський доповідав, а князь мовчки його слухав. Уся старшина теж слухала цей звіт, усі обличчя при звістці про відмову полковників спохмурніли, а погляди звернулися до князя, котрий спитав у Скшетуського:
— То це князь Домінік їм заборонив?
— Так, він. Вони показали мені наказ у письмовому вигляді.
Ієремія уперся руками в стіл і сховав обличчя в долоні. По хвилі він сказав:
— Справді, це у голові не вкладається! Невже я один маю трудитися, а замість допомоги ще й наштовхуватися на перепони? Невже не міг би я ген аж до Сандомира піти у свої маєтки і там спокійно відсидітися? А чого ж я цього не зробив, як не через те, що вітчизну свою люблю! І от мені нагорода тепер за труди, за збитки у маєтках, за кров…
Князь говорив спокійно, але така гіркота, такий біль звучав у нього в голосі, що всі серця стиснулися від жалю. Старі полковники, ветерани Путивля, Старця, Кумейок, і молоді звитяжці в останніх битвах дивилися на нього з невимовною журбою в очах, бо розуміли, яку тяжку боротьбу із самим собою веде цей залізний чоловік, як страшенно мусить потерпати його гордість від принижень, що звалилися на нього. Він, князь «із Божої милості», він, воєвода руський, сенатор Речі Посполитої, мусить поступатися якимось Хмельницьким і Кривоносам; він, майже монарх, котрий нещодавно приймав послів чужоземних владик, мусить піти із поля слави і зачинитися у якомусь замку, чекаючи результатів війни, що її вестимуть інші, або принизливих перемов. Він, народжений для великих призначень, котрий відчуває в собі силу, щоб їм відповідати, змушений визнати себе безсилим…
Зажура ця укупі з трудами відбилася на його вигляді. Він дуже схуд, очі в нього запали, чорна як вороняче крило чуприна почала сивіти. Але якийся великий трагічний спокій був у нього на обличчі, бо гордість не дозволяла князеві виказувати своїх страждань.