Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

Літературні критики найчастіше коментували іронічний антирадянський тон цього оповідання; відзначалося також жіноче прагнення до володіння 6. Однак Толстая, окрім цього, торкається також теми, яка посідає центральне місце у творах Петрушевської, — неспроможність жінок за радянського режиму мати стосунки з чоловіками, які задовольняли б обидві сторони. Хоча, на перший погляд, деструктивний вплив імперії є ніби маргінальним елементом творчості Толстої, її часті розмірковування про знівечені жіночі долі привели її близько до відкриття Петрушевської, що «інакшість» російських жінок є не лише наслідком бідності радянського типу, а й імперських дисбалансів. Обидві письменниці визнають, що імперія позбавляла жінок їхніх прав. І у випадках, коли жінки були змушені покидати сім’ю, щоб їхати «піднімати цілину», і тоді, коли вони мусили шукати відповідного одягу й харчування в Москві, коли ж чоловіки займалися збереженням та розширенням кордонів «Родины», на жінок лягав непосильний тягар обов’язків, а винагороди були незначні та нечасті. Звідси виникає відчуженість від імперії, різні патології поведінки і гнітюча безнадійність, що пронизує світ, витворений художньою уявою Петрушевської.

Діти жінок, скривджених імперією, також є жертвами. У виставі «Я вболіваю за Швецію» Каля, мачуха Діми, саме поховала свого чоловіка, який помер від раптового сердечного нападу. Обоє, вона і її пасинок, відчувають провину, оскільки, коли батько повернувся додому в цей фатальний день, йому розповіли, що Діму виключили із школи; до того ж Каля повідомила про це у сварливій манері. Тим часом дзвонить телефон. Коли Каля чи Діма беруть слухавку, спершу ніхто не відповідає; вони припускають, що це шкільні товариші Діми жартують із свого осиротілого товариша. Врешті до телефону просять якусь Аню, і стає ясно, що дзвонить бабуся Діми, яка саме приїхала з Кемерово. Виявляється, що перед сердечним нападом батька йому кілька разів телефонувала бабуся Діми (батькова теща), запитуючи його про обставини смерті її доньки і приписуючи цю смерть ЇЇ нещасливому одруженню. Донька, Аня Воронцова, справді вчинила самогубство, оскільки ЇЇ чоловік мав стосунки з Калею. Почуття особистої провини Калі та Діми зменшились після визнання бабусі, однак Каля сповнена рішучості вчинити самогубство, коли діти (Діма та її власний син Саша) стануть дорослими й не матимуть у ній потреби.

На додаток (ніби цих трагедій не було досить для однієї сім’ї) виявляється, що бабуся ночувала на залізничному вокзалі впродовж минулого тижня, вигнана з будинку її сина в Кемерово, бо вона там заважала, а Сашу віддали до цілодобового дитячого садка, з якого його забирають додому тільки раз на тиждень. Слова Діми про те, що його батьки «здохли, як собаки», звучать особливо гостро, як попередження, що бабуся та вся сім’я також «здохнуть, як собаки». Навіть за стандартами Петрушевської це винятково похмура оповідь. Вона показує, що переселення у віддалену й напівколоніальну територію (Кемерово є одним із центрів вугільної промисловості в Сибіру) не вирішує проблеми житлової площі для бідних росіян, що насправді сім’ям було б краще жити разом у центральній Росії. Для російського уряду було б дешевше утримувати своїх громадян у густіше заселених районах навколо Москви чи Вологди, ніж у Кемерово. Але російська еліта вирішила інакше, і ціну платять сім’ї, подібні до сім’ї Калі, Діми й бабусі Воронцової.