Пригоди Шерлока Холмса. Том II

— Якщо на мені штани, то й кишені у них є; а якщо вже є кишені, то вони не гуляють.

— Чудово! Ми з другом теж готові до несподіванок.

— У вас серйозний настрій, містере Холмсе. А що це буде за гра?

— Гра в очікування.

— Справді, місця тут не дуже веселі, — мовив, знизавши плечима, детектив і кинув оком на похмурі схили пагорбів та на туман, що озером розливався над Ґримпенською трясовиною. — А онде в будинку світяться вікна.

— То Мерипіт-Хавс, кінець нашої подорожі. Тепер прошу вас ступати навшпиньки й говорити тільки пошепки.

Ми обережно скрадалися стежкою, що вела до будинку, але ярдів за двісті від нього Холмс зупинився.

— Годі, — сказав він. — Ці камені надійно прикриють нас.

— Отут і чекатимемо?

— Так, влаштуємо невеличку засідку. Ідіть сюди, Лестрейде. Ватсоне, ви раніше бували в цьому домі, чи не так? Ви повинні знати розташування кімнат. Що то за ґратчасті вікна?

— Здається, вони на кухні.

— А наступне вікно, що світиться так яскраво?

— Напевно, їдальня.

— Штор на вікні немає. Ви краще знаєте, як туди пройти. Підкрадіться потихеньку й погляньте, що вони там роблять, — тільки тихше, на Бога, бо вони вас почують!

Я підкрався навшпиньки до низької кам’яної огорожі, що оточувала занедбаний садок. Ступаючи навшпиньки в темряві, я врешті дістався такого місця, звідки можна було зазирнути у вікно, не заслонене завісками.

В кімнаті було лише двоє — сер Генрі і Степлтон. Вони сиділи один навпроти одного, боком до мене, біля круглого столу. Обидва курили сигари, перед ними стояли кава й вино. Степлтон жваво про щось говорив, а баронет сидів блідий і неуважний. Його, мабуть, непокоїла тяжка думка про повернення додому самотою через лиховісні болота.

Аж ось я побачив, як Степлтон підвівся і вийшов з кімнати, а сер Генрі підлив собі вина й глибше вмостився в кріслі, попихкуючи сигарою. Рипнули двері і захрускотіли камінці на стежці. Кроки віддалялися від огорожі, за якою я причаївся. Визирнувши, я помітив, що натураліст зупинився біля повітки в садку. В замку клацнув ключ, і в повітці щось завовтузилось. Минула лише хвилина, і я знову почув, як Степлтон клацнув ключем, пройшов повз мене і зник у будинку. Я побачив, що він повернувся до свого гостя; обережно прокравшися до товаришів, я розповів їм про все, що бачив.

— Он як! То жінки з ними немає, Ватсоне? — спитав Холмс, коли я змовк.

— Немає.

— Де ж тоді вона, якщо в усіх кімнатах, крім кухні, темно?

— І гадки не маю.

Я вже сказав, що Ґримпенську трясовину огортав густий білий туман. Він поволі повз у бік нашої схованки, оточуючи нас зусебіч низьким, щільним муром. Місячне світло обертало його на блискуче крижане поле, над яким височіли чорні верхівки далеких гранітних стовпів. Холмс обернувся в той бік і нетерпляче пробурмотів, поглянувши на білий мур туману:

— Туман повзе просто на нас, Ватсоне.

— Хіба це погано?

— Навіть дуже. Це єдина річ у світі, яка може зруйнувати всі мої плани. Але сер Генрі там більше не сидітиме. Вже десята година. Тепер наш успіх, ба більше — навіть його життя залежить від того, чи вийде він раніше, ніж туман доповзе до стежки, чи ні.