Король стрільців

В хаті, розуміється, було багацько зойків, охання і шльохання, чого поліційний аґент Коґут, мабуть, не любив, бо зараз став прощатися. В кінці того дня він і не був у службі, але цілу справу взяв собі до серця, може, з причини довголітньої дружби з покійником, а може, з інших причин, про які ще буде мова.

Цікаво, що коли пан Коґут виходив з хати, то спитав так, мимохіть, нашу господиню, де був і що робив учора по дев’ятій годині вечора мій неоцінений пан інструктор.

— В дев’ятій годині прийшов додому, а потім вже нікуди не виходив.

— О-о! Нікуди, кажете, не виходив?.. А це дуже красно з його боку, хе-хе!

Пан Коґут захихотів дрібненько, сховав торбу з горішками, помишкував ще лисячими очками по всіх закамарках, а там поспішив на місце трагічного випадку.

А я, бо треба, нарешті, згадати про себе, — слідом за ним.

Тим часом вістка про страшну подію рознеслась блискавкою по всій Богданівці і Левандівці. Над саджавкою бралася непроглядна тьма народу. Над самою водою стояли, замислившись, представники влади — три умундуровані поліцаї з 2-го комісаріяту під командою пшодовніка Валіґури, який скрупулятно слинив олівець і щось записував у службову книжку. Поруч на березі сушилися проти сонця порозкладані на ґазеті: калоша, парасоля і чорний банячок невіджалуваного покійника.

Нараз забаламкав дзвінок, як сиґнатурка на «нєшпори», і на арені подій з’явився фаєрманський віз із драбинами, гаками, линвами та з кількома помпієрами в шоломах римських легіонерів. Попереду біг великий пес із надкушеним вухом. Він таки перший включився в рятункову акцію: пірнув у воду, вискочив, стріпнувся і геть пополохав жаби, що досі спокійно відпочивали довкола саджавки, приглядаючись булькастими очима ніколи ще не баченому в такій кількості зборові народу.