Фантастика Всесвіту. Випуск 3

— Благаю вас про одне: взяти від мене листа, — сказав він їй.

Це був не той голос, який Ферміна Даса сподівалася почути від нього: він прозвучав виразно й зі спокійною упевненістю, що не мала нічого спільного з його завжди пригніченим виглядом. Не відриваючи погляду від вишивання, вона відказала:

— Я не можу взяти листа без батькового дозволу.

Флорентіно Аріса затремтів, почувши звук ніжного голосу, приглушені відтінки якого потім не міг забути до кінця своїх днів. Але опанував себе і зразу ж відказав:

— Спитайте в нього дозволу. — А тоді пом’якшив тон, додавши благально: — Це для мене питання життя чи смерті.

Ферміна Даса не подивилась на нього, не відірвалась від вишивання, але його рішучість прочинила двері, за якими був цілий світ.

— Приходьте сюди щодня, — сказала вона йому, — і чекайте, коли я сяду на другий стілець.

Флорентіно Аріса не збагнув, що вона мала на увазі, аж до наступного понеділка, коли, сидячи на лаві в парку побачив ту саму сцену, але з однією переміною: коли тітка Есколастіка пішла в дім, Ферміна Даса підвелася й сіла на її стілець. Тоді Флорентіно Аріса, з білою камелією в петельці піджака, перейшов через вулицю і став перед нею:

— Це найщасливіша мить у моєму житті.

Ферміна Даса не підвела на нього очей, а тільки пильно роззирнулася в обидва боки перед собою й побачила безлюдну вулицю, придавлену задушливою спекою, та вихорець гнаного вітром жовтого листя.

— Давайте, — сказала вона.

Спершу Флорентіно Аріса хотів був віддати їй усі сімдесят аркушів, які на той час знав напам’ять, — стільки разів читав їх і перечитував, — але потім вирішив обмежитися цидулкою на півсторінки, в якій написав тільки істотне: пообіцяв незламну вірність і любов до могили. Він дістав листа з внутрішньої кишені сюртука і простяг його розгубленій вишивальниці, яка досі не зважилася подивитись на нього. Побачила, як тремтить у закам’янілій від жаху руці синій конверт, і підняла кросна, аби він міг покласти листа, бо не хотіла неумисне видати, що й у неї мимохіть тремтять пальці. Отоді й сталось непередбачене: десь у гіллі мигдалевого дерева залопотів крильми птах, і його послід ляпнув, просто на вишивання. Ферміна Даса відсунула кросна й заховала їх за стілець, щоб він не помітив цієї прикрості, й уперше підвела на нього очі, які блищали від сліз. Флорентіно Аріса, незворушно стоячи з листом у руці, сказав: