Ностромо. Приморське сказання

Славетний капатас, поставивши лікті на коліна й підперши кулаками щоки, розсміявся, глумлячись сам із себе, і знову з огидою сплюнув просто перед собою, в ніч. Неясні внутрішні враження всесвітньої катастрофи, які обсідають егоцентричну натуру при будь-якій серйозній перешкоді на шляху задоволення її найсильнішої пристрасті, мають гіркоту, близьку до гіркоти самої смерті. Ностромо був простої вдачі. Готовий був стати жертвою будь-якого вірування, забобону чи бажання так само легко, як дитина.

Як людина з добрим знанням цієї країни, він міг оцінити своє фактичне становище. Бачив його ясно. Ніби протверезів після довгого запою. Його вірністю скористались у своїх інтересах. Він переконав бригаду карґадорів стати на бік «бланко» й піти проти народу; дон Хосе вів з ним бесіди; отець Корбелан вдався до його послуг у переговорах з Ернандесом; було відомо, що дон Мартін Деку зав’язав з ним певною мірою приятельські стосунки, тож Ностромо міг вільно заходити до редакції Porvenir-у. Звичайно, все це йому лестило. Що йому до їхньої політики? Анічогісінько. І врешті-решт — Ностромо тут, Ностромо там — де Ностромо? Ностромо може зробити те і се — працювати цілий день і скакати верхи цілу ніч — погляньте лишень, він виявився помітним ріб’єристом, мішенню для будь-якої помсти, яку тепер, коли містом зрештою заволоділа партія Монтеро, лише може вигадати, приміром, Ґамачо. Європейці здались, кабальєро здались. Власне, дон Мартін пояснив, що це лише тимчасово — що він збирається привести на підмогу Барріоса. Де тепер ці плани — коли самого дона Мартіна (через чию іронічну манеру висловлюватися капатас завжди почувався якось неспокійно) закинуло на Велику Ісабелу? Усі здались. Здався навіть дон Карлос. Кваплива відправка срібла в море нічого іншого й не означала. Піддавшись свавільному пориву і поглянувши на все іншими очима, капатас карґадорів, мало не божеволів від обурення, не бачив ніде у світі навколо себе ні честі, ні відваги. Його зраджено!

Мовчазний і нерухомий, Ностромо сидів спиною до безмежної тьми моря, обличчям до величних силуетів шпилів, серед яких височіла млисто-біла сяйлива Іґерота, і тут знову голосно розсміявся, рвучко схопився на ноги і завмер. Треба йти. Але куди?

— Помилки немає. Вони тримають нас і нацьковують, мов собак, народжених для того, аби битись і полювати їм на догоду. Vecchio правду казав, — поволі й саркастично проказав він. Згадав, як старий Джорджо вийняв з рота люльку і кинув через плече ці слова в глибину їдальні, де було повно машиністів та монтерів із залізничного депо. Ця картина поклала кінець його ваганням у виборі мети. Він спробує знайти старого Джорджо, якщо зможе. Один Бог відає, щó з ним тепер! Ностромо зробив кілька кроків, тоді знову зупинився і похитав головою. Ліворуч і праворуч, попереду і позаду нього таємничо шелестіли в темряві низькорослі чагарники.