Єрусалим на горах

Фотографія і дитячі враження допомогли мені створити образ жінки, яка любить цілий світ; я так задумав і так мені вдалося. Я ніколи цей портрет не виставляв, але колеги, що приходили до майстерні, цокали язиками.

Може, вдався мені цей портрет зовсім не тому, що я пам'ятав Ірину Юрківну й що фотографія ніби зберегла її безборонний характер, а тому, що з самого початку роботи призначив його старому Гайдашу, це була наче спроба віддачі вчителеві боргів.

Гайдаша цього разу застав на городі: копав картоплю. Був у тих же кирзаках та у фуфайці. В сірому осінньому дні, під низьким волохатим небом Гайдаш виглядав постарілим, зів'ялим. Одначе, зобачивши мене, випростувався та ще й звично наїжачився. Руді вуса стирчали під носом, як щітка з мідного дроту.

— Ну, чого тобі, — відмахнувся від мого «помагайбіг» і оперся вичікувально на високу сапелну. За його спиною, за чорними вербами гойдалося біле марево хмар; із того хмаровиння одна за одною безгомінно випливали ворони; було їх безліч, немовби вони виплоджувалися у сірих хмарових безоднях — кружляли над селом, над полями, над цілим світом.

— Я приніс вам борг, Северине Петровичу, — промовив я і показав на запаковану в цупкий папір картину.

— Мені ніхто й нічого не винен. І ти теж, — відрізав. — Ми на цю тему вже балакали. — Повернувся до мене спиною і заходився орудувати сапкою. Вороння обсіло верби й мовчки спостерігало за двома чоловіками, які стояли на свіжому картоплищі; вороння, видно, сподівалося на поживу, залишену людьми.

— Я приніс борг не вам, якщо вже на те пішло… якщо ви вже такі непрощаючі, дарма, що сам Господь прощає закоренілим грішникам. Я приніс борг пані Ірині. Дозвольте, віднесу його до хати, — сказав я рішуче.