Мобі Дік або Білий кит

І ось крізь напівпрозору імлу вони побачили привид корабля, наче якийсь туманний міраж, що швидко зникав з очей. Над водою вже видніли тільки вершечки щогл, і на них, прикуті чи то потьмаренням, чи то відданістю, чи то Долею, ще сиділи погани-гарпунники, не кидаючи своїх дозорчих постів. Та ось колові хвилі, що розходились від потонулого корабля, захопили й останній вельбот із його командою, і кожне весло або держално списа, що плавали на воді, закрутили все те, живе й неживе, в одному величезному вирі, який затяг у глибини навіть найменшу скіпку, що лишилася з «Пеквода».

Та коли вже останні сплески того виру зімкнулися над головою індіанця на грот-щоглі і над водою зосталося лише кілька дюймів її та розгорнений довгий вимпел, що ніби на глум спокійно маяв над бурунами-нищителями, майже торкаючись їх, — у ту мить із води піднялася червоношкіра рука з молотком і змахнула ним, ніби прибиваючи вимпел міцніше до щогли, що вже зникала під водою. Морський яструб, що, злинувши зі своєї природної домівки між зорями, доти зловтішно кружляв над грот-щоглою і клював прапор, заважаючи Тештіго, — цей яструб тепер дивним чином попав своїм широким крилом між молоток і щоглу, і дикун уже з-під води відчув якимсь інстинктом трепет того крила й останнім рухом притиснув молоток до дерева. І небесний птах з архангельським криком, тягнучись угору гордим дзьобом, обвитий Ахавовим вимпелом, теж пішов на дно разом з його кораблем, що, наче сам сатана, не міг спуститися в пекло, не прихопивши з собою хоч маленьку часточку живого неба, щоб увінчати нею свою голову.

Над жерлом виру закружляли з криком малі морські пташки. Похмурий білий бурун хлюпнув у його круті стіни, а тоді вони зімкнулись, і безкраїй саван моря покотив свої хвилі, як котив і п’ять тисяч років тому.