Віннету І

— Ні, — втішав я його. — У нас також є полонений, ми обміняємо одного на другого.

— Але чи вони про це знають?

— Знають. Сем достатньо мудрий, аби повідомити їм про це. І вони також знають, що ми будемо поводитися з нашим полоненим так само, як вони зі своїм.

— Але ми повинні наздогнати їх якомога швидше!

— Ні. Я не дам цим червоношкірим водити себе за носа.

— За носа? Я вас не розумію.

— Як ви гадаєте, куди вони поїхали?

— До свого пуебло.

— Неправильно! Вони хочуть до гори Наґґет.

— До Наґґет? Чорт забирай, ви певні в цьому?

— Це правда. Я вчора чув розмову Сантера з червоношкірими. Вони збираються повернутися до Наґґет-Ціль. Сантер хоче знайти золото, а кайова — упіймати Віннету.

— Але ж вони не мають права перешкоджати похованню!

— Вони й не збираються цього робити. Вони зачекають, поки все закінчиться. Але спершу спробують переконати нас, ніби поїхали до свого пуебло. І це мало б, на їхню думку, стримати нас від переслідування. Кайова припускають, що ми повернемося назад до Віннету. Самі ж якийсь час рухатимуться у південно-східному напрямку, потім візьмуть собі ще більше воїнів, а вже тоді повернуть до Наґґет-Ціль, аби несподівано напасти на нас і всіх перебити.

— Чудовий план! Але ми потурбуємося про те, щоби все відбувалося не так.

— Так, ми потурбуємося. То що, ви й далі хочете переслідувати кайова?

— І не подумаю. Нам треба негайно їхати звідси, щоби вчасно попередити Віннету. Ви згодні, сер?

— Так.

— А полоненого ми беремо зі собою?

— Так. Ми прив’яжемо його до Мері. І щойно ви з Віллом Паркером упораєтеся з цим, вирушаємо. Але перед тим пошукаємо в руслі ріки калюжу з водою, щоби напоїти наших коней.

Через півгодини ми вже були в дорозі, зовсім незадоволені результатами своєї виправи.

Переслідуючи Сантера, ми змушені були триматися його сліду і поїхали в обхід, бо він несподівано змінив напрямок руху і поскакав під тупим кутом до попередньої лінії руху. Тепер я вирішив їхати навпростець, а тому вже по обіді наступного дня ми зупинилися біля каньйону, що вів до галявини, на якій сталися страшні вбивства.

Ми піднялися, залишивши коней і полоненого під наглядом одного з апачів унизу, в долині. На краю галявини стояв вартовий, який привітався з нами лише порухом руки. Нам відразу ж упало в очі, як старанно двадцять апачів готувалися до поховання вождя і його доньки. Я побачив високу гору тонких дерев, які були зрубані томагавком і з яких мали скласти поміст. Поряд лежала велика купа каміння, яке й далі сюди зносили. Апачі, які були з нами у поході, відразу ж приєдналися до цієї роботи. Я довідався, що поховання відбудеться наступного дня.

Трохи осторонь спорудили хижу, у якій тримали обидва тіла. Там був і Віннету. Йому сказали, що ми повернулися, і він вийшов надвір. Я аж злякався, побачивши його.

Він завжди був серйозним, і лише зрідка на його обличчі з’являлася усмішка. Я ніколи не бачив, аби він голосно сміявся. Але, попри цю поважність, його вродливі риси обличчя світилися добротою і зичливістю, а карі очі бували дуже привітними. Як часто він саме так привітно дивився на мене! Але тоді я не побачив і сліду приязні. Його обличчя було мов закам’яніле, а погляд — суворим. Його рухи були повільні і важкі. Він підійшов до мене, подивився довкола холодним уважним поглядом, похмуро потиснув мені руку і заглянув у саму душу своїми сумними очима. Потім запитав: