Мерзенна сила

— Та ні, це інше, — мовила Джейн. — Так буває, коли люди розходяться, коли в них з’являються різні інтереси…

— Ви, напевне, страшенно хвилюєтеся за пана Стадока, — змінила тему Айві. — Я на вашому місці, мабуть, і ока не склепила б. Але не переживайте, наш господар подбає, щоб усе скінчилося добре, от побачите.

…Пані Дімбл подалася у дім по кілька гарненьких дрібничок, які мали стати останнім штрихом в опорядженні спальні, а Джейн, трохи вже притомившись, стала тим часом навколішки на низенькому диванчику під вікном і, поставивши лікті на підвіконня й підперши долонями обличчя, задивилася надвір. Сонячне проміння видавалося напрочуд теплим. З думкою про повернення Марка — якщо тільки йому пощастить-таки коли-небудь вирватися з Белбері — вона давно погодилася; ця думка її не лякала, проте водночас і не викликала особливого зацікавлення, була якоюсь сухою і прісною. Джейн уже не сердилася на нього за те, що часом він явно віддавав перевагу не її словам, а їй самій — такий-от подружній злочин, — часом же не виявляв належної уваги ні до неї, ні до її слів, поринаючи натомість у свої думки. Справді — що, властиво, такого цікавого вона говорила? Це цілком нове для неї почуття смирення навіть приносило б їй втіху, якби було пов’язане з кимось, хто хвилював би її більше за Марка. Певна річ, коли вони знову зустрінуться, вона ставитиметься до нього зовсім інакше. Та саме оте «знову» й позбавляло радісного передчуття це з будь-якого погляду правильне рішення; Джейн почувалася так, ніби їй доведеться повернутися до арифметичної задачі, розв’язаної колись неправильно, і спробувати переписати її наново на тій-таки добряче списаній уже сторінці у старому зошиті. «Якщо вони знову зустрінуться…» їй стало прикро, ба навіть соромно, що її так мало хвилює Маркова доля, та чи не відразу ж вона збагнула, що таки трохи за нього непокоїться. Досі Джейн якось і не припускала, що він може не повернутися, а от тепер раптом ясно уявила собі, що його більше немає. Вона не переймалася тим, як житиме далі, а просто побачила Марка мертвим: ось він лежить на столі, безживне обличчя дивиться на неї з подушки, тіло холодне і заклякле, руки (що б там не було, такі не подібні ні на чиї інші) витягнуті по швах і нерухомі, як у ляльки… їй аж мороз пробіг по спині, хоч сонце вже аж припікало — просто неймовірно, як для цієї пори року. Довкола панувала повна тиша; чути було навіть, як за вікном стрибає по доріжці якась пташинка. Доріжка вела до дверей у стіні маєтку. Джейн бачила, як та пташинка вистрибнула на приступку під дверима, а далі — комусь на ногу. Справді, тільки тепер вона помітила, що на тій приступці, буквально за кілька ярдів від неї, сидить якась жінка — сидить так тихенько, що досі це і не впадало їй у вічі.