Музей покинутих секретів

Чому слово «смерть» у нас жіночого роду, звідки така дурниця? Смерть має бути мужчиною; принаймні смерть жінки. В германських народів, здається, так і є, а з них же ліпші од нас містики. «Я її вбив» — це навіть і звучить краще, переконливіше, ніж «я його вбила». Не допускає полегшених тлумачень: я його вбила своєю зачіскою, я його вбила одною фразою, — чоловіки так не говорять. Або: я його вбила своїм мовчазним презирством, — сміх, та й годі. Клав він на твоє презирство, якщо його взагалі завважив, — а що він взагалі завважив?..

Нічого я не знаю про те, яка війна між ними могла точитися в ту останню Владину осінь, коли вона стрімко віддалялась від нас усіх, окрита зимним, нетутешнім посвітом відчуження, як монастирський служка, якому скоро приймати постриг, — не знаю, і ніколи вже не дізнаюся. І Вадим того не знає — він і тоді навряд чи підозрював, яка роль йому випала в її житті. (Якимось холодком здогаду його було трохи протрясло, коли вона загинула, — в ті перші тижні, коли він заливав свій жаль алкоголем і, як бізон, пер ночами на Бориспільську трасу, мов хотів наздогнати втікачку й вернути її назад, — але він не дав тому здогаду себе глибше розтрусити, і ніякі протяги з того боку його вже не проймуть.) Ніхто, крім небіжчика, не може бачити в повному обсязі його смерти. Бачити, як вона розвивалася, як, день по дню, визрівала, мов овоч. Живим зі сторони видно вже допіру результат — те, як перестиглий плід зривається з гілки під власною вагою. І тільки сам небіжчик знає, як до того дійшло.

«Дай я зроблю з тебе живий портрет, Дарино, мені давно хочеться…» у ванній — радше бездоганно стильній, ніж розкішній: без скоробагацьких євронаворотів, без усяких там римських терм та позолот, — ще пахло недавнім ремонтом, фарбою й лаком, і це трохи нагадувало запах у Владиній майстерні, — може, якраз це й увімкнуло в ній робочий рефлекс, засвербіли руки (малярство, любила повторювати, це насамперед ручний труд, ремісницький!)… Вона працювала не як звичайно візажистки — посадила мене не до дзеркала, а лицем до себе, не розмовляла зі мною, не коментувала нічого по ходу, натомість принесла магнітофона і ввімкнула Queen — The Show Must Go On. Чим довше я сиділа, підставивши їй обличчя й заплющивши очі, тим дужче мене пробирало морозом. Пензлики, множачись мені на шкірі, як зграя метеликів, лоскотали рота, скроні, щоки, повіки, я кудись перетворювалася, зникала, змінювала форму, як скульптура під руками митця, музика гриміла в мене всередині, і звідти, з темряви ревучих залів, сипалося по жилах розбитим склом та виринало назверх звитяжним криком, як виклик навсупір життю: шоу маст ґоу он! — і Владин близький віддих на моєму обличчі ціпенив, як віддих канатоходця над прірвою темного залу: то не була гра, не безневинна забава в перевдяганки й мальовидла, невіддільна від всякої жіночої дружби, а щось таке ж грізно-одчайдушне, що мусив відчувати й Фредді Меркурі в польоті власного голосу, — вона хотіла щось важливе з мене добути, показати мені щось, на чому їй залежало, і коли нарешті з дзеркала на мене вдарило грозовим спалахом, аж я жахнулася, оте палючо яскраве обличчя — з довгими єгипетськими бровами, з темнющими, мов напоєними кров'ю губами (такі обличчя могли бути в поганських богинь війни, у жриць якихось кривавих культів, щось у тому було загрозливе, відьомське, щось, що хотілося негайно затоптати як пожежу й вернути назад у стрій, до відполірованого телеекранного образу, із якого заспокійливо впізнаєш, від якої фірми на ведучій костюмчик, — але водночас я не могла відвести завороженого погляду від цієї чужої маски, з подивом стежачи, як, єдино за допомогою майстерно розтушованих фарб, вона виростає з моїх власних рис, неймовірно, — такими прекрасними живі людські обличчя бувають хіба в темних шибах при слабкому освітленні, де згладжується фактура деталей, і потім я це чуже обличчя не раз на собі в темних шибах і підглядала, щоразу здригаючись…), — на ту хвилину я вже від передозу емоцій ловила дрижаки цілим тілом, ледь зубами не цокотіла, і тільки й спромоглася, що затулитися нервовим сміхом, як сільська дівка рукавом: Матусевичко, що ти зі мною зробила, я не така!..