Останній заколот
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Ненависть #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “Радянський письменник”
- ISBN: 5-333-00260-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Останній заколот». Краткое содержание книги:
Він зробив відчайдушний стрибок через канаву, котра трапилася на шляху й відчув біль у нозі, упав, спробував підвестися, та нога не слухалася: зламав чи вивихнув.
Отже, єдиний вихід…
Єдиневський приставив дуло нагана до скроні, лишалося тільки натиснути на гашетку, Сергій Павлович заплющив очі, смертельний морок уже обгорнув його — він покінчить рахунки з життям сам і не дасться живим у руки ворога…
Та нараз подумав: а якщо депеушники все ж не докопалися до тайника? Він улаштований так ловко, що можна вік ходити навколо й нічого не помітити. Тоді проти нього нема ніяких доказів, і він тікав, відстрілюючись, вирішивши, що його переслідують грабіжники. Здається, навіть загорлав там, на алеї, “грабують!..”.
Якщо ж навіть знайдуть пакет і віддадуть під трибунал, все ж лишається якийсь шанс: можуть не розстріляти, а дати великий строк, усе ж існує якась надія, а тут — жодної…
І Сергій Павлович підвівся — дивлячись, як набігають на нього переслідувачі, викинув наган у кущі, підвів руки вгору й крикнув:
— Не стріляйте, я здаюсь!
38
Увечері почав накрапати дощ. Вовк одягнув брезентову куртку, насунув каптур на чоло і вийшов на вулицю. У Длугопольського вечеряли: звичайно, з чаркою, але напиватися отаман тепер не давав. І сам пив мало — хіба півсклянки самогону за вечір, тільки для апетиту.
Вовк послався на головний біль, і Длугопольський відпустив його. Та й для чого йому тепер прапорщик? Усе обговорено, з’ясовано й вирішено, завтра загін піднімається й рушає спочатку на Довбиш, аби потім, перетнувши шлях з Житомира на Новоград-Волинський, вийти на Іршу й просуватися до Чоповичів.
Вовк прошкував вулицею повільно, немов і справді вирішив провітритися, але роздивлявся уважно — жодна дрібниця не сховалася б від його ока.
Село спало, лише де-не-де світилися вікна. Почувши кроки поодинокого перехожого, гавкали пси, задихалися від люті, брязкаючи ланцюгами, але Вовк, не звертав на них уваги. Навпаки, собаче валування влаштовувало його: хай всі знають, що прапорщик Вовк, заступник командира загону по розвідці, як іменувався тепер, іде додому ночувати.
Ось і кінець села; далі — левада, потім — став, а за ним хутір Романів. Чотири хати на горбочку, і саме до крайньої, що стоїть понад очеретами, й потрібно Вовкові. Дві версти уздовж ставу, всього дві версти, навколо села варта, але ніхто не повинен знати, що прапорщик Вовк уночі виходив з села.
Для чого, можуть запитати, а що він відповість? Отаман наказав нікого не випускати з Трощі, так і буде, називайся хоч Вовком, хоч ведмедем і обіймай будь-яку посаду…
Прапорщик постояв біля крайньої хати, дорога далі забирала круто ліворуч, а просто до ставу в’юнилася стежка. Десь тут, під копицею сіна, мав причаїтися патруль: прапорщик сам поставив тут двох козаків, наказував, аби не спали й пильно дивилися навкруж.
Потім прапорщик пішов на нараду до отамана, “забувши” під копицею торбу із шматком сала та літровою пляшкою самогону. Добре знав хлопців: вранці божитимуться, що нічого не бачили й не знаходили, а пан осавул, як називали тепер Вовка, забув свою торбу у зовсім іншому місці…
На всяк випадок Вовк ішов обережно й за кілька кроків від копиці зупинився. Почув гучне хропіння й посміхнувся: так і є, хлопці метиковані, прикінчили пляшку, закусили салом і тепер сплять, як божі янголи, либонь, і сни їм сняться янгольські — роззява-єсаул з крилами за спиною, замість хреста — непочата сулія в руці.
Обігнувши став, Вовк видряпався на горб. Саме тут мав починатися хутір, удень Петро обдивився всі підходи до нього, он і розлога дичка, отже — за сто кроків потрібна садиба. Вовк постояв під тином, знайшов перелаз і попрямував до хати. Собаки господар не тримав, й Петро похвалив його за далекоглядність. Вовкові тільки бракувало лютого пса: собаки зчинили б галас, і сусіди могли б поцікавитися, що за нічний гість завітав до Никончука.
Петро постукав у темне вікно, але ніхто не відповів. Вовк хотів перейти до іншого вікна, та двері за його спиною зарипіли й почувся чоловічий голос:
— Хто?
— Ви Семен Никончук?
— Ну, я…
— Від Харитона Симиренка.
Чоловік не здивувався і не затурбувався. Пропустив Петра до хати, запалив свічку, підніс її в руці, розглядаючи прибульця, й запитав:
— Що передав мені Харитон Симиренко?
— Картопля в нього вродила й можете приїхати.