Історія України-Руси. До року 1340
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #3
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До року 1340». Краткое содержание книги:
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
Нова, відповідна до постанов канонїчного права практика в руській митрополїї була заведена тільки в XIV в., як бачимо з припадково знайдених митрополичих протоколів 1328-47 рр., з часів митр. Теоґноста (що як раз в 1328 настав на митрополїю) 20). Тодї при обсадї епископських катедр тримали ся канонів: митрополит скликав собор епископів, і ті вибирали трох кандидатів, а з них митрополит вибирав одного, оголошував його імя, і потім висьвячував. Ся практика потім була усьвячена уставою „како достоить избирати епископа”, як єдино леґальна 21). Під якими впливами заведена вона була, тяжко сказати. Можна думати, що незадоволеннє на впливи вел. князя на митрополїта, що відбивали ся, як ми бачим, при давнїйшій практицї дуже сильно на ставленню епископів, могло стати особливо сильне, від коли, з упадком Київа, зарисувало ся кілька нових полїтичних центрів, і се могло привести до реформи. Але се тільки здогад.
В XI-XIII в. князь не тільки вибирав епископа (що рішучо противило ся канонїчному праву), але й скидав його, коли той чомусь не подобав ся йому. Ми бачили, що київським князям трапляло ся відставляти митрополитів (історія з Константином); теж повторяло ся і з епископами. Особливо на сїм полї звістні суздальські князї і Суздальцї. Епископа в таких разах мав судити митрополичий суд, і тільки він міг його скинути, але, як видко з наведених вище фактів, не богато помагало епископу бути й оправданим митрополїтальним судом, як на його напосїв ся князь.
Зносини між епископами й митрополитом мусїли бути взагалї далеко живійші, нїж у митрополита з патріархом. Але й тут значне віддаленнє катедр і приналежність їх до ріжних полїтичних тїл значно ослабляли сї зносини і впливали на більшу самостійність епископів від митрополита.
По канонїчному праву епископ, як сказано, підлягав суду митрополита, а властиво — собору епископів. Вище ми мали вже один такий факт: суд митрополита з собором епископів над суздальським епископом Леоном, обвинуваченим кн. Андрієм. Окрім того ми маємо ще кілька випадків митрополїтального суду: перший ще з XI в. — суд митрополита над новгородським епископом Лукою по донесеню його власних холопів. Подробиць процесу не маємо нїяких, знаємо тільки, що митрополит з початку осудив Луку і три роки протримав у арештї, але потім показала ся його правда, і він вернув ся на катедру 22). Потім сюди-ж мусять бути зачислені звістки про кари наложені митрополитом на епископів: на еп. новгородського Нїфонта (за спротивленнє м. Клименту) і на ростовського еп. Федора; сї кари, правдоподібно, не могли мати місця без спеціального засуду,
Подробиць митрополїтального суду взагалї не маємо; тільки в згаданій патріаршій грамотї в справі еп. Леона про суд над суздальським епископом сказано, що судив його митрополит не сам, а з собором (епископів) і з участию київського князя: „во своємъ тамъ у васъ соборЂ и предъ великимъ княземъ всея Руси” (так!), „пришедшимъ о томъ нЂкымъ мужемъ благородія твоєго” (кн. Андрія). Правдоподібно, се й був нормальний порядок. Участь київського князя не повинна нас дивувати, коли знаємо про його дїяльну участь в ставленню епископів і в иньших церковних справах. Звертає ще увагу тяжка кара, наложена на того еп. Федора: як оповідає суздальський лїтописець, митрополит казав йому утяти язик, як злочинцю і єретику, утяти праву руку й вийняти очі, за те, що він сказав хулу на Богородицю 23).
Можна вказати ще на одну функцію митрополита — канонїзацію сьвятих. Найбільше інтересний факт — се канонїзація Теодосія: в сїй справі печерська братия удавала ся до кн. Сьвятополка, аби вплинув на митрополита, і той, довідавши ся про житє Теодосия, вписав його в синодик: „повелЂ по всЂмъ епискупьамъ вписати Федосья в сЂнаникъ” 24).
По канонїчному праву, як ми вже знаємо, всї важнїйші справи митрополит має залагоджувати з участию епископських соборів. Але сї собори і в Візантиї ішли досить пиняво, а на Руси мусїли йти ще пинявійше: уже м. Іоан у своїх правилах 25) загрожує епископам „посварити” їх, як не будуть прибувати на собори; але погроза ся мабуть не дуже впливала. Правдоподібно, щоб забезпечити митрополиту присутність бодай двох епископів, були засновані ті катедри в Білгородї й Юриїві, що не знати чи й мали зрештою свої епархії.