Червоногрудка

— Meine Mutter! Meine Mutter![56]Я не зупинявся. Я нічим не міг допомогти — я вже бачив у вогні другого поверху людський скелет, що вчепився у віконну раму обгорілими кістками. Але дівчинка все йшла за мною, відчайдушно благаючи, щоб я врятував її маму. Я спробував прискорити крок, та дівчинка схопила мене за пояс обома рученятами і не хотіла відпускати. І я поніс її від будинку до величезного вогняного моря. Так ми і йшли, ніби прикуті один до одного, назустріч загибелі.

Я плакав, так, плакав, але сльози висихали, не встигнувши виступити. Не знаю, хто з нас двох зупинився і підняв дівчинку на руки, але я розвернувся, відніс її до спальні і накрив її моєю ковдрою. Потім постягав з інших ліжок матраци і ліг на підлозі поряд з нею.

Я так і не дізнався ні як її звуть, ні що з нею стало, тому що на ранок вона зникла. Але я знаю, що вона врятувала мені життя. Вона вселила в мене надію.

Я прокинувся в конаючому місті: місцями ще вирувала пожежа, від пристані не залишилося й сліду, і кораблям, що підійшли, щоб доставити продовольство або забрати поранених, ніде було причалити.

Лише надвечір розчистили місце, куди кораблі змогли підійти для навантажування і розвантажування, і я поквапився туди. Я ходив від корабля до корабля і нарешті знайшов, що шукав — корабель, який відпливав до Норвегії. Судно називалося «Анна» і везло цемент до Тронхейма. Місце призначення мене цілком влаштовувало, оскільки мене навряд чи будуть там розшукувати. Замість звичайного німецького порядку всюди панував хаос, і розібратися, хто є хто, було складно. Дві букви «S» у мене на комірі справляли належне враження, і в мене не виникло труднощів з тим, щоб потрапити на борт і переконати капітана, що згідно з наказом (який я пред’явив) мені належить потрапити до Осло так скоро, як тільки можливо, а за існуючих обставин це означає — добратися на борту «Анни» до Тронхейма, а звідти — потягом на Осло.

Дорога зайняла три дні. Щойно опинившись у Норвегії, я пред’явив свої документи і відразу сів на потяг до Осло. Їхав чотири доби. Перш ніж зійти в Осло, я зайшов до туалету і змінив одяг на той, що прихопив з шафи Крістофера Брокхарда. До першого випробування я був готовий. Я йшов по Карл-Юханс-ґате, мрячив дощ, було тепло. Вулицею, узявшись за руки, йшли двоє дівчат. Проходячи повз мене, вони голосно засміялися. Здавалося, кромішнє пекло Гамбурга лишилося десь на іншій планеті. Серце співало. Я повернувся в мою улюблену країну, народився заново.