Твори у 12 томах. Том 05

Капітан Вудворд, кремезний, невеликий на зріст чолов’яга, вже літній, обпалений сонцем за сорок років перебування під тропіками, з напрочуд гарними, ласкавими карими очима — таких очей у чоловіків мені ніколи не доводилося бачити — справляв враження людини, що бувала в бувальцях. Близна на лисому його черепі свідчила про недалеке знайомство з тубільським бойовим топірцем. Друга близна проходила вподовж шиї з правого боку — сюди влучила його ворожа стріла, коли він тікав, і прошила навиліт. Він сам так це пояснював: треба було тоді чимдуж поспішати, а стріла заважала; зрозуміло, що ніколи було гаятись, одломлювати кінець стріли та витягати її, от він і прохромив її сам наскрізь. Тепер він був за капітана на великому пароплаві «Саваї», що набирав робітників-острів'ян на німецькі плантації в Самоа.

— Половина всіх непорозумінь трапляється через дурість білих, — заявив Робертс. Він на хвилину перепинив мову, щоб хильнути зі своєї шклянки та добродушливо вишпетити служника-самоанця. — Якби білий хоч трохи зважав на психологію тубільців, то більшості непорозумінь можна було б уникнути.

— Мені доводилося зустрічати кількох людей, що запевняли, ніби вони розуміють тубільців, — сказав на те капітан Вудворд. — І завше я помічав, що саме їх тубільці найчастіше кай-кай, себто поїдали. Ось хоч би взяти місіонерів на Новій Гвінеї, чи на Нових Гебридах, на Ероманзі — острові мучеників, та й на інших островах. Або ось та австрійська експедиція, — всіх її учасників вирубано до ноги на Соломонових островах, у хащах Гвадалканару. Або знов оті гендлярі з довголітнім досвідом! Вони похвалялися, що жоден тубілець їх і пальцем не торкне, а тим часом голови їхні й досі оздоблюють крокви в плавучих халупах. Старий Джонні Саймонс двадцять шість років тинявся в нетрях Меланезії і присягався, що знає дикунів, як своїх п’ять пальців, що жоден тубілець ніколи його не зачепить. А де він тепер? Загинув біля лагуни Марово в Новій Джорджії. Одрубали йому голову чорна Мері та старий одноногий тубілець — другу ногу він залишив у пащеці акули, коли пірнув по рибу, поглушену динамітом. А Біллі Вотс! Про нього йшла страшна слава, як про убійника тубільців, що й самого чорта може налякати. Пам’ятаю, ми стояли коло мису Літл — знаєте, в Новій Ірландії. І ось там тубільці вкрали у Біллі пів’ящика тютюну, призначеного на продаж, — він і обійшовся йому лише в яких три з половиною долари. Але, щоб помститися, він, зненацька наскочивши, забив з рушниці шістьох дикунів, понищив їхні бойові ЧОВНИ і спалив двоє сіл. Минуло чотири роки. Коло того самого мису Літл по узбережжю никав Біллі, маючи з п’ятдесят робітників із Буку, що добували трепангів. Дикуни їх вистежили, і не минуле й п’яти хвилин, як усі вони були мертві; тільки трьом хлопцям пощастило врятуватися на човні. Отож і не кажіть мені, що хтось там розуміє тубільців. Місія білої людини — прищеплювати здобутки цивілізації по всьому світі Справа ця й без того марудна. То де ще тут думати пре психологію тубільців!