Вічний календар
- Автор: Махно Василь
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Виадвництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-725-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вічний календар». Краткое содержание книги:
Остафійчук відтягнув здохлу тварину за ноги на город і закопав під яблунею.
«Рано чи пізно то мусіло статися», — сказала мурзиха Остафійчукові, коли він повернувся з городу.
«Та я ще від учора видів, шо шось єго мучит».
Дмитрик ні з того ні з сього розплакався, і Юлька повела малого до будинку.
«Шкодує малого коника», — пояснила внукові плачі Анна.
«Видко, шо ваш хлопец має мнєке серце».
«Мнєке, мнєке, — погодилася. — Аби не мнєкуш».
Поки Настя насолоджувалася з Домаховським гірськими краєвидами в Криниці, без неї здох червонобокий мул, а наступного дня застудився Дмитрик. Кашель, що поселився в чутливих бронхах, душив дитину щоночі. З Чорткова приїхав лікар, але хтось порадив Анні відвезти хворого подихати овечими випарами. Кошару знайшли в Язлівцях. І з самого ранку Баревичі, минаючи Горб-Долину, поїхали до Язловець.
«А чого ми поїхали до Язлівець?» — запитався малий Баревич, коли доїжджали до Горб-Долини.
«Бо в нас немає овець».
«А в Коритовських є?»
«Кажуть, що є», — ствердно відповіла Анна-мурзиха.
«То чого ми не поїхали до них на фільварок?»
«Бо ми з ними ворогуємо».
«А як?»
«Як? — сама себе запитала Анна. — Ну, ми не ходимо до них, вони — до нас».
«А може, тому, що вони поляки?» — несподівано запитав онук.
«Може, тому що поляки», — погодилась Анна.
«А чому на нас прозиваються мýрзи?»
«А хто так каже?»
«Та всі, — Дмитрик на мить задумався, — навіть Остафійчук».
Повертаючись із Язловець, вони продовжили розмову.
«Спочатку, — розпочала Анна-мурзиха, — на цих пагорбах із червоного пісковику не було ніякої Митниці…»
«А що було?» — здивувався Дмитрик.
«Була Джуринка, — продовжила Анна, — до якої допливали потічки з Синіх озер».
«А тоді, коли були тільки сині потічки, — допитувався онук, — ну тоді, коли ще нас не було, то що було?»
Анна засміялася:
«Коли нас не було — то нічого й не було».
«А як нас не буде?» — поставив зовсім недитяче питання онук.
«Буде Джуринка, — запевнила малого Анна й сама засумнівалася. — А хіба річка може зникнути чи піти собі під землю?»
Анна продовжила розповідь про землю, заселену Баревичами: «Скільки їх було — не знаю, бо переповідаю те, що розповідав мені твій дідо Данило, царство йому небесне. Що ніби вони прийшли з Горибаби. Побачили воду, що била джерелом з-під червоного каменя, і десь тут, може, навіть, де стоїть наш дім, побудувалися. А тоді сюди прийшли інші люди, побачили сині джерела, що плили червоними каменями — і собі почали будуватися. Так виникло наше селище, проросло з джерел, які виходили на поверхню. У ті часи, Дмитрику, Язлівці були великим містом. Приходили сюди купці та чужинські війська».
«А що вони в нас хотіли?» — поцікавився хлопець.
«Що хотіли? — Анна задумалася. — Та, певно, хотіли нашої землі. Навколо Митниці колись росли дубові гаї, множилося птаство, а риби було в Джуринці стільки, що ловили її голими руками. Були роки, розказував твій дідо, коли люди залишали Митницю, і вона заростала бур’янами, кропивою. Будяки сягали плечей. Не знаю, чи то правда, але Баревичі були митниками, тому й селище прозвали Митницею. Десь із того часу приліпилося за нами слово мурза, а всіх жінок називали мурзихами. Слово це турецьке».