Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Причина тих переживань, звісно ж, поточена шашелем книга. Пригадую, як знайшов її — у погано освітленій крамничці поблизу чорної маслянистої річки, над якою завжди клубочиться туман. Крамничка була дуже давня, полиці — від підлоги до самої стелі — заставлені напівзотлілими і запорошеними інкунабулами, ряди книг тяглися у нескінченність внутрішніх кімнат і закапелків без жодного вікна. Фоліанти лежали безформними купами на підлозі і в грубо збитих скринях та ящиках. Саме в одному із таких завалів я відшукав свою книгу. Її назви я так і не знайшов — бракувало початку, але те, що я побачив, коли вона випала з рук і розкрилася на останніх сторінках, викликало у мене цілий вихор почуттів.

Я побачив формулу, вочевидь, темну і заборонену — вказівки, що слід казати і робити, про такі я читав раніше в таємних текстах, огидних і чарівних, нашкрябаних перами дивовижних прадавніх шукачів ретельно схованих і добре захищених таємниць Всесвіту; я жадібно поглинав їх один за одним. То був ключ — путівник до певних шляхів і переходів, про який мріяли і перешіптувались містики від самого світанку історії нашої раси. Ключ відкривав шлях до свободи і відкриттів за межами трьох вимірів відомого нам життя і матерії. Уже багато століть ніхто не знав, як виглядає ця книга і де її шукати, знали лиш те, що вона дуже стара. Не друкарський верстат, а рука напівбожевільного ченця донесла до нас ці лиховісні і неймовірно давні рядки, написані середньовічною латиною.

Пригадую, як букініст хитрувато поглядав на мене і підсміювався, а коли я забрав книгу, зробив дивний знак рукою. Від грошей він відмовився, і лише значно пізніше я зрозумів чому. Я мало не біг крізь туман вузьких і звивистих прибережних вуличок, зі страхом відчуваючи, як хтось, незримо скрадаючись, іде слідом. Столітні ветхі будинки обабіч вулиці, здавалося, затопила хвороблива ворожість, наче перекритим до того каналом знову линули злі сили. Я відчував, як за мною стежать облуплений тиньк, попліснявіла цегла і балки навислих фронтонів із тьмяними круглими віконцями, і самі стіни ледве стримуються, аби не розчавити мене… А я ж прочитав лишень мізерну частку блюзнірського катрена, перш ніж згорнути книгу й забрати її із собою.

Пам’ятаю, як нарешті узявся читати — без кровинки на лиці, замкнувшись у мансарді, яку вже давно пристосував для незвичайних досліджень. Великий будинок був мовчазним, адже я піднявся у мансарду далеко за північ. На ту пору в мене наче була родина — хоча вже не пригадую деталей — і, здається, чимало слуг. Не скажу, який то був рік, бо відтоді бачив безліч століть і вимірів, моє сприйняття часу виродилося і стало зовсім іншим. Читав я при свічках — пам’ятаю, як на стільницю невпинно стікав віск, — і час від часу з далеких дзвіниць долинало бамкання дзвонів, до яких я дослухався з несподіваною напругою, наче боявся почути в них ще якийсь сторонній відголосок.