Зламані янголи
- Автор: Морган Ричард
- Серия: Такеши Ковач #2
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-228-0
- Переводчик: Марія Пухлій
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зламані янголи». Краткое содержание книги:
Твій хист, Таку.
Вибух, схоже, ще й потопив траулер. Повернувши голову, я ледве розгледів над водою корму та перекручену жаром надбудову судна. У мене в голові промайнули яскраві спогади: Люк Депре і пляшка дешевого віскі, диванна політика та заборонені урядом сигари, Крукшенк нагинається наді мною в…
Не треба, Таку.
Клин поставив на заміну випаруваному табору дещо з власного майна. За кілька метрів ліворуч від кратера стояли шість великих овальних булькобудів, а біля носа лінкора я помітив герметичну квадратну хатинку та високотискові наливні резервуари полісплавного душу. Вакуумні командос, повертаючись, скидали свою важку зброю на прикриті згори тентами стелажі поблизу й вервечкою проходили у промивальний люк.
Із «Чандри» прийшла шеренга бійців Клину в відповідних формах і з білими емблемами медичного підрозділу на плечах. Вони скупчилися довкола нош, увімкнули їх і повезли нас до одного з булькобудів. Коли мої ноші піднялися, Ломанако торкнувся моєї руки.
— Побачимося, лейтенанте. Я зайду, щойно вас вилущать. А зараз мені треба піти сполоснутися.
— Так, дякую, Тоні.
— Радий знову вас бачити, сер.
У булькобуді санітари, працюючи зі шпаркою байдужою ефективністю, зняли з нас паски, а потім — скафандри.
Оскільки я був при тямі, розпакувати мене виявилося трохи легше за інших, але це особливо нічого не дало. Я надто довго не приймав протирадіаційних препаратів і без великого зусилля волі не міг навіть зігнути чи підняти одну кінцівку. Коли мене нарешті витягнули зі скафандра й поклали на ліжко, я був ледве здатен відповідати на запитання, що їх ставив мені санітар, виконуючи стандартні післябойові перевірки мого чохла. Весь цей час я сяк-так тримав очі напіврозплющеними й дивився за його плече, як тим самим тестам піддають інших. Сунь, якій явно неможливо було допомогти одразу, вони безцеремонно викинули в куток.
— То я буду жити, доку? — якоїсь миті промимрив я.
— Не в цьому чохлі, — розмовляючи, він готував безголковий шприц із антирадіаційним коктейлем. — Але, думаю, я можу зробити так, щоб ви протрималися ще трохи. Звільню вас від розмови зі старим у віртуалі.
— Чого йому треба? Доповіді?
— Мабуть, так.
— Що ж, краще накачайте мене чимось, щоб я при ньому не заснув. Маєте мет?
— Я не впевнений, що зараз це добра ідея, лейтенанте.
Тут я несподівано здобувся на сухий смішок.
— Так, ви маєте рацію. Ця фігня зіпсує мені здоров’я.
Врешті-решт мені довелося заради тетрамету козирнути перед ним своїм званням, але він мене накачав. Коли зайшов Каррера, я був у більш-менш працездатному стані.
— Лейтенанте Ковач.
— Айзеку.
На його пошрамованому обличчі, наче світанок на кручах, засяяла усмішка. Він хитнув головою.
— Засранець ти, Ковачу. Ти знаєш, скільки людей я відрядив у цю півкулю на твої пошуки?
— Мабуть, не більше, ніж ви можете виділити, — я ще трохи піднявся на ліжку. — Ви почали хвилюватися?
— Лейтенанте, я вважаю, що ваша інтерпретація умов служби стала ширшою за очко взводної сучки. Ви чкурнули у самохід на два місяці, залишивши повідомлення у стеку даних. «Пішов по те, що може виправдати всю цю срану війну. Згодом повернуся.» Це дещо неінформативно.
— Зате точно.
— Та невже? — він сів на край ліжка, і його хамелеохромовий комбінезон відтворив візерунок на ковдрі. Коли він насупився, в нього на лобі та щоці розтягнувся свіжий шрам. — Це військовий корабель?
— Так.
— Готовий до бою?
Я замислився.
— Залежно від того, яка у вас археологічна підтримка. Я сказав би, що так, імовірно.
— А як там ваша нинішня археологічна підтримка?
Я глянув на протилежний край відкритого простору булькобуду, де під тонесенькою ізоляційною ковдрою скрутилася калачиком Таня Вардані. Її, як і решту вцілілих членів команди «Наґіні», трохи накачали заспокійливими. Санітар, який цим займався, сказав, що її стан стабільний, але жити їй, швидше за все, лишилося ненабагато довше за мене.
— Вгашена, — я закашлявся так, що ледве зупинився. Каррера зачекав на мене. Коли я стих, передав мені серветку. Обтерши рота, я кволо змахнув рукою. — Як і всі ми.