Гаррі Поттер і орден Фенікса
- Автор: Ролінґ Джоан К.
- Серия: Гарри Поттер #5
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- Переводчик: Виктор Морозов
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Гаррі Поттер і орден Фенікса». Краткое содержание книги:
— І ви з ним побалакали?
Аякже. Спочатку ми подарували йому файного бойового шолома... виготовленого ґоблінами — незнищенного... а тогди сіли й побалакали.
— І що він сказав?
— Та небагато, — відповів Геґрід. — Більше си слухав.
Але були файні моменти. Він си чув про Дамблдора, чув, як той протестував проти винищення останніх бритійських велетнів. Каркуса зацікавили Дамблдорові слова. А деякі інші велетні, особливо ті, шо троха розуміли мову, зібралися довкола і також слухали. Того дня ми йшли від них з великими надіями. Пообіцяли прийти наступного ранку зі ще одним дарунком... Але вночі все пішло котови під фіст.
— Що саме? — перепитав Рон.
— Як я вже мовив, велетні не повинні мешкати разом, — сумно пояснив Геґрід. — Не такими великими гуртами. Вони ніц не можут з собою вдіяти і весь час вбивают одне одного. Чоловіки б'ються між собов, а жінки — між собов. Залишки старих племен воюют одні з одними, а шо вже казати про суперечки за їжу, вогонь і кращі місця для ночівлі. Можна було гадати, шо тепер, коли їхня раса вимирає, вони дадут одне одному спокій, але...
Геґрід тяжко зітхнув.
— Тої ночи в долині зачалася бійка, ми се побачили з нашої печери. Тривала пару годин, ви си не уявляєте, який то був страшенний галас. А коли зійшло сонце, сніг був червоний від крови, а його голова лежала на дні озера.
— Чия голова? — затамувала подих Герміона.
— Каркусова, — важко зітхнув Геґрід. — Тепер був новий ґурґ — Ґолґомат. — Геґрід знову зітхнув. — А ми не розраховували, шо через два дні після того, як ми навели дружні контакти з першим ґурґом, буде новий вождь. Тому мали дивне передчуття, шо Ґолґомат не так радо нас вислухає, але ж мусили спробувати.
— І ви пішли з ним розмовляти? — недовірливо перепитав Рон. — Після того, як побачили, що він відірвав голову іншому велетневі?
— Певно, шо так, — підтвердив Геґрід, — ми шо, стілько туди лізли, аби змиритися з тим за яких два дні! Ми спустилися донизу з третім дарунком, який готували для Каркуса. Я ше й рота не роззявив, а вже знав, шо нічого з того не вийде. Він там сидів у Каркусовім шоломі та й скоса на нас позирав. Був величезний, один з найбільших. Чорне волосся, такі самі зуби й намисто з кісток. Деякі ті кістки були мовби людські. Ну, я си почав... виставив перед собою великий згорток драконячої шкури... та й кажу: "Дарунок гурґові велетнів..." Наступної хвилі я вже висів догори дриґом у повітрі — мене схопили двоє його посіпак. Герміона затулила руками рота.
— То як ти зміг викрутитися? — здивувався Гаррі.
— Якби не Олімпія, був би мені амінь, — відповів Геґрід. —
Вона витягла чарівну паличку й виконала дуже-дуже бистрі чари. Але ж то було чудо! Влучила в очі тих, шо мене тримали, закляттям "Кон'юктивітус", і ті мене відразу відпустили... але тогди ми вже втрафили в халепу, бо використали проти них чари, а велетні власне за це й ненавидять чаклунів. Мусили-смо звідти тікати і знали, шо вже ніколи не зможемо повернутися до їхнього табору.
— Оце-то так, Геґріде, — ледь чутно промовив Рон.
— А чого ж ти так довго добирався додому, якщо ви там були всього три дні? — здивувалася Герміона.
— Та ж ми звідтам не пішли через три дні! — обурився Геґрід. — Дамблдор мав на нас надію!
— Але ж ти сам сказав, що ви вже не могли повертатися в табір!
— Удень не могли, правильно. Мусили все обміркувати. Пару днів тихесенько лежали в печері і придивлялися. Й нічого доброго там не вздріли.
— Він що, відривав усім голови? — відразливо скривилася Герміона.
— Ні, — заперечив Лгґрід, — хоч то було б ліпше.
— Що ти маєш на увазі?
— А те, шо невдовзі ми виявили, шо він ніц не заперечує проти всіх інших чаклунів... окрім нас.
— Смертежери? — одразу запитав Гаррі.
— Так. — скрушно підтвердив Геґрід. — До ґурґа щодня приходило двоє. Приносили йому дарунки і він ані раз не перевертав їх догори ногами.
— А як ти знав, що то були смертежери? — запитав Рон.
— Бо я одного впізнав, — прогарчав Геґрід. — Макнейр пам'ятаєте? Його присилали вбити Бакбика. Він якийсь маніяк. Любить убивати не згірше, як Ґолґомат. Не дивно, шо вони так файно зійшлися.
— Невже Макнейр переконав велетнів приєднатися до Відомо-Кого? — з розпачем спитала Герміона.