Українська усна народна творчість
- Автор: Лановик Мар'яна Б., Лановик Зоряна Б.
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Українська усна народна творчість». Краткое содержание книги:
У билинах є ряд інших мотивів та образів, що наближають спосіб зображення дійсності до міфологічно-казкового: опис бенкетів, битв, сил природи, образи лісу, тварин та птахів, золотих та срібних предметів, шовкової трави, сирої землі тощо.
Торкаючись конкретних історичних подій, билини разом з тим зберігають тісний зв'язок з міфологічним мисленням та древніми жанрами усної словесності, наприклад, у них часто зустрічаються замовляння, звертання до сил природи. Це один з тих жанрів, де збереглись навіть такі давні форми, як присяги (богатирі присягають своєму князеві служити йому «правдою-вірою»).
Композиція билин є усталеною. Кожна билина ділиться на три частини: зачин (заспів), виклад і кінцівку (ісход). Зачин і кінцівка мають спеціально вироблені поетичні форми і творять певне обрамлення.
Поетична мова характеризується вживанням постійних епітетів (чисте поле, ясне сонце), паралелізмів, особливо коли внутрішній духовний стан чи риси людини порівнюються з явищами природи: «на заході красне сонечко — на відході життя дівиче»; порівнянь (багато з яких гіперболічні): богатир б'є ворогів, мов траву косить; метафор (які майже не сприймаються як прийом іносказання): «заспівала тятива», «розгорівся бенкет»; метонімій: «ікона, втоптаная в грязь» — явище ворожого безчинства і грабежу відтворюється його окремою деталлю. Важливу роль відіграє гіперболізація та ідеалізація героїв.
Билинний вірш побудований за законами народного тонічного віршування. Хоч він виконується наспівною мовою (речитативом), але кожен рядок чітко ділиться на стопи (правильне чергування наголошених і ненаголошених складів). Бувають дво-, три- і чотирискладові стопи. Якщо виникає інтервал між словами, його заповнюють вигуками, займенниками, сполучниками (ой, тай, і..., і... та ін.) Найчастіше зустрічається дикталічна схема. Билинам властиве римування, але рима часто неточна, віддалено співзвучна.
У давнину билини (старини) виконувались у супроводі струнного музичного інструмента (найчастіше гуслів), але у ході побутування цей компонент виконання втратився.
Дослідження билин в українській фольклористиці має небагату історію. Це зумовлено тим, що російськими вченими насаджувалась думка, що билинна традиція стосується виключно російської усної народної творчості. Вже М. Грушевський у зв'язку з цим зазначав про згубний вплив теорії Погодіна, за якою начебто «в княжій добі українців не було в Києві». Теорію Погодіна заперечував й О. Котляревський, який водночас, не погоджувався з тим, що билинний епос можна назвати київським. Такої ж думки дотримувався М. Костомаров, вважаючи його «твором чисто руської півночі». Найбільше ця думка була демонстративно задекларована М. Халанським у праці «Великорусские былины киевского цикла» (1885), де він доводив, що київський цикл билин це не переробка епічних тем Київської Русі, а самостійний великоруський епос. Проте цю спробу фольклористи сприйняли як непереконливу, оскільки наведені факти доводили протилежне до висунутої тези. З часом Халанський і сам виступив проти позиції, на якій стояв раніше, назвавши Володимира, Добриню, Вольгу, Івана Даниловича, Чурила Пленковича та ін. богатирями київського південноруського походження, які зайшли на північ з Південної Русі. Це співвідносилося із працями тих дослідників, які джерелом билинного епосу вважали київську історію. Найобґрунтованішим дослідженням про київське походження билин і відображення у них київського дружинного укладу княжої доби були праці Леоніда Майкова. Частково цю теорію поділяв і Орест Міллер, зокрема у праці «Ілля Муромець і богатирство київське», де говориться про українські витоки билин, хоча основна увага приділяється пізнішим нашаруванням суздальсько-московської культури.
Прихильники історичної школи вказували на велику кількість історичних аргументів, які заперечували теорію Погодіна. З російських дослідників сюди, окрім О. Міллера, можна віднести О. Веселовського, з українських — М. Драгоманова, М. Петрова, М. Дашкевича. О. Міллер з нагоди київського археологічного з'їзду літом 1874 р. поставив питання, чи у Південній Русі збереглись якісь залишки Володимирського епосу, якщо не у формі пісні, то казки, якщо не в усній творчості, то в якихось рукописних збірниках. Під час цього з'їзду Антонович і Драгоманов представили йому свої записи історичних пісень, які стали матеріалом для його реферату «Великорусские былины и малорусские думы». Підтвердженням єдності богатирського епосу з українською традицією були зібрані Манжурою та Савичем на Чернігівщині тексти казкових оповідей про богатиря та його коня. М. Петров поглибив цю тему, зіставляючи билини з українськими казками та легендами. Обґрунтування цієї теорії подав також О. Потебня у праці «Объяснения малорусских и сродных народных песен». Найпереконливішими були наукові дослідження М. Дашкевича, який простежував існування билин в Україні до досить пізнього часу. Зокрема, у зіставленні билини про Альошу Поповича він показував її спорідненість із думами про Олексія Поповича («Дума про бурю на Чорному морі»), на подібних прикладах аналізував головні елементи еволюції билинних тем, а також причини занепаду билинного епосу в Україні.