Останній шаман

У підвалі була людина. Нявка охнула, коли побачила її: просто на голій долівці, прив’язаний мотузкою до перевернутого стільця, непритомний, лежав хованців господар. Чорне волосся збилося ковтуном, на руках — глибокі червоні сліди від мотузки. І дихання важке, бо грудям бракує повітря, а серце відмовляється гнати кров по тілу. Нявка боялася навіть зиркнути на хованця, щоб не знати, що він переживає в цю хвилину. Невже вони програли?!

Задоволений справленим враженням, щезник повернувся до нявки спиною і посміхнувся до опиря:

— Ще партію? Нас перервали…

Він спокійно сів за стіл, не звертаючи уваги, що позаду двоє полонених лежали ні живі, ні мертві, та перетасував карти. Здав собі й опиреві й, вочевидь, цілком захопився грою. Його не обходило, що людина, прив’язана до стільця, заворушилася, застогнала, що хованець шарпнувся на допомогу, а нявка мимовільно втримала його. Щезник не переймався, що навіть опир боявся звести на нього погляд, навіть у того трусилися руки, коли він одну по одній викладав на стіл карти. Його не цікавило, що відбувається в нього за спиною, бо хто йому тут міг загрожувати?..

— Відпустіть його, — хрипко попросила нявка, скошуючи очі на зв’язаного бранця. — Будь ласка.

— Ти така добра? — зацікавлено вишкірився щезник.

— Ні… ну… я…

— Прийшла поборотися зі злом?

— Так! — видихнула нявка.

— А що ти знаєш про добро і зло? Як розподіляєш ти: той учинок добрий, а інший — злий? Ти здатна простежити кінцевий вислід кожного діяння, про яке берешся судити?.. Намагання втрутитись у найвищий порядок, у систему — це і є абсолютне зло. Хіба ти не згодна? Навіть мені не дано бачити майбутнє — просто тому, що його ще немає. Є вибір. Не кривитиму душею, я намагаюся людський вибір обмежити — скільки можу. Бо, бачиш, людська маса так організована, що в ній перемагає устремління до істини. А правда (в людській, звісно, інтерпретації) без кривди — то порушений баланс. Хіба ти готова розвалити існуючу систему? Що ж побудуєш ти натомість?..

Пауза зависла в повітрі.

Щезник кинув на стіл карту, з небаченим завзяттям опир побив її. Щезник кинув нову. За хвилю господарі цілком захопилися грою.

До підвалу не долітали звуки з вулиці. Товсті бетонні стіни глушили зовнішні голоси. Нявка слухала моторошну тишу, а натомість чула перешіптування своїх річкових товаришок, які, певно, вже виходять із ріки. Цілих вісім тижнів вони зможуть лишатися на землі, а тоді їм знову треба буде повертатись у воду. Нявка уявляла: крутим узвозом із цвинтаря спускається процесія мерців — попереду священик, а далі тіні зі свічками. Якби хтось із живих побачив таке, збожеволів би на місці! Нявка примислила постаріле обличчя покутниці, її чоловіка — сивого лікаря, його товаришів — одного старенького, що сильно кашляв і говорив важко, а другого чорнокосого, з вилицюватим обличчям, із темними суворими очима. Тричі б’є дзвін. Мерці прямують до церкви, щоб відправити службу на Нявський Великдень. Принишклі потерчата несуть крашанки, набиті клоччям. А коли проспівають треті півні, мерці повернуться кожен до своєї могили…