Місто біля моря

І все-таки у мене лишилося дев’яносто п’ять карбованців, які я відніс в ощадну касу. Правда, ні хлопцям дома, ні тим більш Юзику я не сказав, для чого потрібні мені були заощадження. Це була таємниця: я вирішив зберегти ці гроші на той випадок, якщо вони потрібні будуть Анжеліці в Ленінграді. Незалежно від того, чи захотіла б вона скористатися з моєї допомоги, я вважав себе зобов’язаним підтримувати її на самому початку її самостійного життя.

— Ну, тепер я розумію, чому тебе обрали делегатом конференції! — сказав Юзик, вислухавши мене. — А які твої плани на майбутнє?

— Уже вирішено, Юзику! — відповів я з гордістю. — Разом з хлопцями в робітничому університеті буду вчитися. Удень — на заводі, увечері — за партами. Незчуєшся, як і зима мине. А ти де взимку будеш, коли море замерзне?

— На Чорне море подамся. Одеса — Сухумі. А може, на криголам улаштуюсь. Рибалок у путину виручати на Азовському морі.

— Маленький, мабуть, криголамчик?

— Та невеликий. Моряки сміються: «П’ять казанів — шість вузлів. Хвиля б’є — два дає». А мені що? Поки молодий — штурманську справу можна. І в каботажі вивчити, аби була охота. А потім, дивись, і океанські пароплави сюди підкинуть. Далеко ходити будемо. Можливо, і в Арктику звідси махнемо. Я он, бач, на дозвіллі лоції Баренцового та Карського морів вивчаю! — І Стародомський кивнув головою в бік етажерки.

— Отже, ти теж задоволений, Юзику?

— Я? Запитання! Коли я бачу перед собою картушку компаса, у мене душа радіє. Море хлюпоче за бортом, сопе внизу машина, а я не сплю і знаю, що мені одному доручена доля пасажирів. Вони всі спокійно відпочивають у каютах, звіряючись на мене, — і я повинен провести судно вірними фарватерами!.. А морів на мій вік вистачить. І зірок, по яких можна без складного приладдя визначати місцеперебування… Ну, а тепер давай спати, Василю! Мені з чотирьох на вахту заступати. — І Стародомський погасив світло.

Хвилі то підкидали пароплав на своїх крутих гребенях, то опускали його з розмаху у морську вибоїсту пучину. Поскрипуючи, пароплав перевалювався через їх швидкі гребені і лопотів колесами, приборкуючи нові водяні вали, що бігли йому назустріч. Далеко внизу рівномірно стукотіла машина, як пояснив мені Юзик, такої потужності, що здатна була б дати світло не лише нашому місту, але ще й сусіднім приазовським селам.

Пароплав ішов за визначеним курсом, я прислухався до розміреного зітхання його машини і думав про те, як це добре, що ми з хлопцями не помилились у виборі нашого шляху. Гарно написав мені про це з Черкас батько в своєму останньому листі. Він розповідав, як довелося йому колись умовляти тітку Марію Опанасівну від безглуздого наміру взяти мене з собою в Черкаси. «А я вважав, Василю, — з запізненням признався батько, — що правильніше буде залишити тебе у фабзавучі. У тебе зараз хороше ремесло в руках, і хоч прийшов ти до нього через труднощі, але це краще, аніж за тітчину спідницю держатися. Вірю, що, ставши на правильну самостійну дорогу, ти вже не зійдеш з неї. Також схвалюю твоє рішення йти вчитися у вечірній робітничий університет. Молодець, синку! Радянська влада дає тепер молоді все, про що ми, люди старшого покоління, і мріяти не сміли. І гріх було б вам не скористатися з. цих завоювань революції, Учись, дорогий, не розтрачуй своєї молодості на пусте, пам’ятай, що комуністичне суспільство можуть побудувати лише письменні люди, з твердим характером, які ясно розуміють, до чого вони прагнуть».