Молоді літа короля Генріха IV

— І оце задля такого чудового життя я ніяк не міг діждатися, коли помре мій брат Карл, — промурмотів він.

— А що, не варт було? — наївно-здивовано спитав кузен.

Король, закутавшись у хутра, писав. А кузен Наварра тим часом пройшовся по кімнаті, заговорив ніби сам до себе, змовк, знову заговорив:

— Новий двір таки дуже різниться від старого. Це не так видно, як відчутно. За Карла Дев'ятого ми всі були навіженіші. З жінками тепер волочаться так само, але з хлопцями частіше. Багато хто навчився цього лиш тепер, аби не відстати від моди. Я не навчився, а шкода, бо цей бік людської природи лишається таємницею для мене.

— Подякуй богові,— докинув король, не перестаючи писати. — Хлопці ще жадібніші до грошей, ніж жінота. Крім того, вони вбивають один одного. Того, що я найдужче любив, зарізано.

— За Карла такого не було, — відзначив Наварра. — Дарма що вершина його правління — Варфоломіївська ніч. Трупний запах при новому дворі чутніший, ніж був при колишньому, що правда то правда. Але взагалі як дружно ми живемо! Ніхто не думає про втечу, вторгнення в країну з німецьким військом. Мене вже навчило, я не ворухну й пальцем.

Він зачекав трохи, але не почув відповіді — тільки рипіння пера. Тоді почав з іншого:

— Ми з Гізом зробилися приятелями — хто б міг колись подумати! Якщо ваша величність відпустить мене, я сяду на коня й поїду полювати. Королева-мати мені дозволила. Правда, кожний мій крок пильнуватимуть ті, хто волів би бути моїми вбивцями, а не охоронцями.

Знов тільки рипіння пера.

— То я йду, — сказав Наварра. — Надворі дощ, і мені не хочеться виїздити з замку із убивцями за спиною. Я побавлюся в своєму покої з блазнем. Він ще сумніший за короля.

Та коли бранець дійшов до дверей, король спинив його.

— Кузене Наварро, — сказав він. — Я довго ненавидів тебе. Але тепер ти нещасний, як і я. Обидва ми завдячуємо це тим самим подіям — і нашим матерям, — додав він якось незвичайно важко.

Анрі злякався: ніколи ще справа не уявлялась йому так. Нібито мати винна в його нещасті! Чисту Жанну названо поруч із пані Катрін, і це сповнило його такою огидою, аж він забув, що ніколи не повинен показувати на виду своїх почуттів. Та сумний Наваррин співрозмовник нічого не помітив, йому самому було тяжко на серці.

— Яке нове страхіття вона замислила? — спитав він, аж почорнівши від своїх підозр.

— Та що ви, ваша величносте! Королева в чудовому гуморі. Чом би й вам не бути таким?

— Бо у мене є ще один брат.

Відповідь була така несподівана, що Анрі зразу не знайшов, що сказати. Отже, смерть старшого брата не дала нам щастя, так ми хочемо ще й смерті молодшого! Це ж якийсь східний державець у своєму сералі: небезпека, що загрожує йому з боку власних наближених, закриває від його очей весь світ за стінами палацу. Король, правда, зневажає матір за ті страхіття, що вона вимислює; але спати йому не дає його невгамовний брат д'Алансон. Кого ж, врешті-решт, доведеться йому зневажати більше: пані Катрін чи себе самого? Видно було, як король бореться зі своїм бажанням. Та шкода — він мусив його висловити; але й вигукуючи з тяжкою мукою найпотаємнішу думку, він нишком стежив за виразом співрозмовникового обличчя.