Морфій
- Автор: Твардох Щепан
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Ранок: Фабула
- ISBN: 978-617-09-3870-1
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Морфій». Краткое содержание книги:
Я Константи Віллеманн, і моя матінка — не людина. Я Константи Віллеманн, і я — син дияволиці. Я син диявола, мій батько запліднив диявола, і диявольське лоно породило мене, а мій батько втратив свого прутня, щоб уже нікого не зміг запліднити.
Я Константи Віллеманн, і я не маю ні брата, ні сестри, не маю нікого. Я сам. Не маю дружини. Не маю сина. Я Константи Віллеманн, я не маю ні матері, ні батька, маю тільки диявола і труп. Я Константи Віллеманн, і я син диявола і трупа. Я Константи Віллеманн, і мені до сраки, німець я чи поляк, бо є на світі й важливіші речі.
Я Константи Віллеманн, і я варшав’янин. Ніколи раніше я про те не думав, дивлячись углиб вулиці Мадалінського, у бік Раковця, під будинком із шоколаду крізь вітрове скло двомісного шевроле мастер, який мені не належить. Стискаю руки на кермі. Біля мого коліна дуло автомата в перфорованій накладці, далі коліно Дзідзі Рохацевич у тілесного кольору панчосі з єдвабу. Я варшав’янин.
Я Константи Віллеманн. Я Константи Віллеманн, марнотратник, розпусник і наркоман. Бачу різні речі. Чую різні речі.
Мене не чуєш. Матері не чуєш. Заткнув собі вуха.
— То хто ж ти? — запитала Дзідзя.
— Ich heiße Baldur von Strachwitz.
— Але насправді, — каже, як маленька дівчинка.
Насправді я не Константи Віллеманн. Я не Бальдур он Штрахвіц. Я не. Насправді не є стискаю руки на кермі міцно міцно напружується шкіра на кісточках зараз лусне не лусне. Я син диявола і трупа. Насправді я не син диявола і трупа, я син Бальдура і Катажини, але вона не людина. Хто вона? Вона жінка. Людина. Ні.
— Немає жодного насправді. Насправді мене немає. Насправді немає нікого.
— Пшибишевщина, — всміхнулася Дзідзя.
Але без погорди. Дражнить мене, але без погорди. Нащо? Може, раніше теж було без погорди? Ні. Так.
— Їдьмо, Константи. Виїдемо з Варшави, зупинимось на ніч і вже тоді вигадаємо якийсь план.
Натиснув на газ.
Куди? На південь. Наразі на Пясечно, потім треба буде десь переправитися через Віслу. Так. Шосе на Радом не поїду, хоч там найкраща дорога, асфальтована, але краще не спокушати долю, краще бічними дорогами. Чи то вздовж Вісли, Пясечно, потім жахлива, у ямах, дорога на Черськ, тому треба буде їхати поволі, далі Потич, тудою я колись їхав, хоча частіше таки їздили по шосе на Радом, від Варки знову нормальна дорога, але все ж не така, як асфальтове шосе на Радом, шосе номер тринадцять на Ґруєць і Радом, але я не по шосе номер тринадцять, а бічними дорогами, від Варки далі на Козениці, щоби переправитися десь у Дембліні. А може, і ні. А потім треба буде вивчити мапу. Бо, може, таки їхати далі, аж до Сандомира, і вже там десь переправитися. Хоча мости, мабуть, понищені, навіть не знаю, бо звідки мав би знати. Але мабуть. Може, вже є якісь переправи.
Ну от уже й Пулавська. Мокотув, недалеко поряд Сєльце. Там я воював. Я воював? Віллеманн воював. Воював? Місяць тому. Стріляв, наказував, ховався. Ховався, наказував, а чи стріляв, то вже не знаю, радше наострах. Так. Кільце Служевця, одиничка, дванадцята і шістнадцятка тут їздили, їздилося. Дев’ятнадцятка ще далі, до кільця на Служевці, віднедавна і на форт Служевця. Я любив Варшаву, але вже не люблю. Контрнаступ, два німецькі каеми наші на флангах, втиснуті в гравій, уперед! уперед! Кричу я у власний лікоть, тулячись до землі, вуста повні пилу, і ніхто мене не чує, навіть сам себе не чую, і ніхто ні здригнеться, ні вперед, ні назад, неможливо. Їдемо.