Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Політичні дії вимагають відповідних інституційних, соціальних і культурних умов. Білоруські діячі 1990-х рр. анахронічно твердили, що білоруська нація «втратила» незалежність Великого князівства Литовського у XVI ст., руську мову в XVIII ст., Уніатську Церкву та поезію Міцкевича у XIX ст., Вільно та саму назву «Литви» у XX ст. Якщо ми відкинемо телеологію, але залишимо тяглість, відкинемо слово «недобрий», але залишимо «знак», ми зрозуміємо значення подій, що були поза контролем національних діячів і місцевого населення. Білоруські «втрати» були наслідком збігу обставин, що не сприяли консолідації модерної білоруської національної ідеї, руху чи держави. Проте найпарадоксальнішою «втратою» була та, про яку не згадав жоден національний діяч: Білорусь не мала переваг поділу.

Національні історії змальовують поділ як розчленування національного тіла. Насправді ж перебування в різних державах давало національним діячам певну перевагу. Так, поділ створює можливість того, що одна імперія використає певний національний рух проти іншої імперії, непередбачуваним наслідком чого стане розквіт цього руху; це також дає діячам тієї самої нації, але вже в іншій імперії, змогу ділитись ідеями між собою. До того ж, за таких умов національний рух у межах однієї імперії може копіювати тактику інших національних рухів у її ж кордонах, а потім ділитися досвідом зі своїми однодумцями, що перебувають на іншому боці кордону. Як ми вже бачили, поділ литовського та українського населення між різними імперіями у XIX ст. уможливив діалог з емігрантами, появу ідей про об'єднання нації та контрабанду книг. На відміну від них, у XIX ст. всі території, що складають сьогодні Білорусь, були частиною Російської імперії. Розділеною Білорусь була лише протягом двох десятиліть XX ст. — між Польщею та СРСР у міжвоєнний період. І хоча Сталін винищив білоруську інтелігенцію, а Польща закрила всі білоруські школи, саме на часи її поділу припали її найбільші національні досягнення.