Історія України-Руси. До початку ХІ віка
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #1
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До початку ХІ віка». Краткое содержание книги:
У першому томі висвітлюються соціально-економічні, політичні і культурні процеси, що відбувалися на території України з найдавніших часів до початку XI ст. Для істориків, археологів, етнографів, філологів, всіх, хто цікавиться історичним минулим нашої Вітчизни.
Археольоґічний матеріал до вияснення староруської поживи послужить нам мало. Згадаємо тільки останки тризни чи жертви в сїверянських могилах, де маємо кістки баранячі, птичі, рибячі, хлїбні зерна, шкаралупу курячих яєць 5 ). Інтереснїйше приглянутись історичним звісткам. Звичайний круг стравних річей вичисляє оповіданнє про св. Володимира: він посилає розвозити бідним „хлїби, мяса, рибу, ріжнородні овочі (певне-городину), мід в бочках, а в иньших квас (сирівець)“ 6 ). В печерськім монастирі XI в. звичайною стравою був хлїб (переважно житнїй), сочиво (варений горох й иньші стручкові овочі), або каша, та варена й помащена олїєм городина; в скоромний день сир, в пістний — риба, але се вже була присмака, і давали тільки „мало риб“; в свято їли часом хлїб з лїпшої муки або навіть якісь тїста (хлЂбы чисты зЂло, друзии же отъ нихъ съ медомь и съ макомь творени“); рівнож чимсь не зовсїм звичайним був мід 7 ). Сухий житній хлїб, варена непомащена городина і вода — се вже була страва незвичайного аскета. Хлїб уважавсь чимсь більш роскішним,як сочиво, а на самім кінцї, як остатня з потрав стояла варена городина 8 ). Се аскетичне меню дає нам понятє про поживу біднїйших верств суспільности. З стравою заможнїйших, вищих верств знайомить нас нераз згадуваний „урок“ княжих урядників- „вирників“ : вирник має дістати для себе й для свого отрока (слуги) що дня хлїб, по „уборку“ пшона й гороху (в иньшім варіантї хлїба й пшона має дістати стільки, скільки зїсть), далї двоє курей, а крім того на тиждень бичка або „полоть“ мяса, що дня „головажню“ соли й відро солоду на пиво, в скоромний день сир, а в піст замість мяса — рибу 9 ).
З того виходить, що хлїб, каша і варена городина (правдоподібно — рід борщу) були тодї головними стравами людськими, як і тепер; може тільки мясо, при богатій ще фавнї і вільних випасах, було тодї звичайнїйшою народньою їжою нїж тепер. Хлїб — був справжнїй вже хлїб, подібний до теперішнього, а не якісь опрісноки. Муку замішували на теплій водї (укропъ), місили, додаючи дріжджей (квасъ) і пекли в печи, не на огнищу, а таки в печи, більш подібній до теперішньої варистої печи, нїж до примітивного огнища 10 ). Хлїб мусїв бути більших розмірів, судячи по тому, що його мало стати на день двом чоловікам; але були й малі („коврижькъ“, „коврижька“) 11 ). З иньших страв лїтопись ще нам описує докладнїйше кисїль: муку розмішують у водї („цЂжь“), варять і підливають „сити“ -розведеного водою меду. Мясо звичайно варили — в казанї або горнцї; лїтописець оповідає за Святослава, як щось не звичайне, що він не варив мяса, а пік його на углях; з сього-ж оповідання бачимо, що їли і мясо домашньої худоби (вчисляючи й кінське) і дичину 12 ). В сумі, як бачимо, страва в ті часи далеко не була примітивно-простою, а се важний культурний симптом, і для того я коло нього довше спинив ся.
Їли деревляними ложками: вередлива дружина Володимира зажадала срібних, але лїтописець оповідає про се як про нечувану забаганку 13 ).
Серед напитків головне місце займає мід — напиток загально улюблений, від простого чоловіка до князя; про нього я казав вже. Поруч меду бачимо й пиво, а мабуть, пили й сирівець. Вино натомісь було річю досить рідкою, приступною тільки особливо заможним і значним. В Житиї θеодосия вино нїде не виступає як питє і уживаєть ся тільки для церковної служби.
Одежа ( о д ї т и — загальнословянське) мусїла бути ще дуже примітивна й невибаглива. На се вказує той цїкавий факт, що назви ріжної, одежі-то переважно спеціалїзовані назви тканини взагалї.
Так свита означає взагалї тканину чи плетенину, плахта в иньших діалєктах означає хустку, верету; опанча — від слова опона (тканина); сукня — від сукна; портки — від слова портъ, тканина (подібно як росийське рубаха від рябъ). При тім сю спеціалїзацію тої чи иньшої назви для тої чи иньшої одежі бачимо в поодиноких діалєктах чи групах инакшу, а се вказує на пізнїйші вже часи сеї спеціалїзації.
З другого боку цїкаві численні перейняті назви для одежі, як кошуля з лат. casula, сорочка — новолат. sarca, жупан і шуба звязують з новолат. jupa, гуня з новолат. hunna 14 ). Одначе перейнятє слова часто означало перейнятє фасону, як і тепер, а не самої річи, і запозичення в назвах убрання взагалї незвичайно часті й численні скрізь у всїх народів.