Прес-центр

моїм… Діти — страшенні власники, вони більші власниця, ніж усі Рокфеллери і Круппи, невже це в них закладено від народження, раз і назавжди, і ніщо не зможе цього змінити? Бідолашна мамочка, — подумала раптом Марі, згадавши красиве обличчя сивої високої розповнілої жінки, — ну чому, чому ти не змогла зробити так, щоб тато лишився з тобою?! Чому не навчилася стримувати себе, прощати, чому ображалась за дрібниці, чому не бачила, як йому важко?! Не треба було мамочці говорити мені погано про тата… І він також даремно дозволяв собі це… Хоча й Мігель розповідав, як важко йому з матір’ю, вона його зовсім не розуміє, коли вони разом, смикає, а не встигне поїхати, кидається до телефону й дзвонить друзям: «Боже, як я тривожусь за хлопчика…» В нього з’явилися такі глибокі зморшки в куточках рота і так набрякають повіки, у рідного мого… Тільки б тато допоміг, він же знає все, тільки б він устиг йому допомогти, тато…»