Світло в серпні
- Автор: Фолкнер Уильям Катберт
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-38-3
- Переводчик: Олег Богданович Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Світло в серпні». Краткое содержание книги:
Твір належить до світової класики, його перекладено кількома десятками мов. У 1998 році редакція відомого видавництва «Модерн лайбрері» склала перелік найвидатніших літературних творів XX сторіччя. У цьому списку на чільному місці роман «Світло в серпні». Українською мовою друкується вперше.
Третім привидом була негритянка, рабиня, що поїхала на дрожці того дня, коли в дім прийшли молодий з молодою. Невільницею поїхала, такою ж і повернулася в шістдесят шостому році, цього разу пішки — величезна жінка з дратівливим і водночас спокійним лицем: маска чорної трагедії між явами. Після смерті її власника і доти, доки вона нарешті переконалася, що ніколи не побачить ні його, ні свого чоловіка — «хлопця», що пішов із хазяїном на війну й теж не вернувся, ця жінка нізащо не погоджувалася покинути сільський будиночок, який їй доручили доглядати. Після батькової смерті син приїхав туди, щоб замкнути дім та забрати батьківське майно, й запропонував забезпечити негритянку. Вона відмовилася. Відмовилася також забратися звідти. Обробляла там городець, жила самотою, чекала на чоловіка й не хотіла вірити чуткам про його смерть. Власне, була одна непевна чутка. Буцімто після того, як хазяїн загинув у рейді кавалерії Ван-Дорна на склади Ґранта в Джефферсоні, чорношкірий раб упав у розпач. Якось уночі він зник із бівуаку. Невдовзі пішли поголоски про схибленого негра, якого затримують на конфедератських пікетах біля лінії фронту й щоразу він меле одне і те ж — про взятого в полон хазяїна, за якого янкі хочуть дістати викуп. Нізащо не вдавалося його переконати, що цього власника вбили. «Ні, сер, — відказував він. — Тільки не массу Ґейла. Тільки не його. Вони б не посміли вбити Гайтавера. Не посміли б. Десь замкнули його й домагаються, щоб сказав, де ми з ним приховали хазяйчин кавник і золоту тацю. Це все, що від нього хочуть». Кожного разу він утікав. А одного дня з федеральних позицій надійшла новина про негра, що з лопатою напав на офіцера-янкі, а той, щоб урятуватися, мусив застрелити нападника.
Його жінка довго в це не вірила. «Він такий дурень, що міг би це зробити, — казала вона. — Але такий дурень не кинеться з лопатою, бо не зуміє відрізнити янкі від свого». Більше року отак торочила. А тоді прийшла до синового дому, який покинула десять років тому й ні разу не навідала. Свої пожитки вона принесла в хустинці. Увійшла в оселю й сказала:
— Ось і я. Чи досить у вас дров, щоб зварити вечерю?
— Ви тепер на волі, — відповів їй син.
— На волі? — перепитала негритянка. Вона говорила із спокійним, задумливим, сумним презирством. — На волі? А що вона дала, оця воля? Хіба що массу Ґейла вбила, а з Помпа такого дурня зробила, якого сам Господь не зумів би створити. Воля? Не кажіть мені про неї.
То був третій привид. З ним дитина («і сам я тоді був не кращий за привида», — думає тепер ця дитина біля вікна, розпливаючись у темряві) говорила про духа. Не втомлювалися розмовляти, дитина — захоплено, наполовину з жахом, наполовину із захватом, а стара жінка — із задумливою лютою скорботою та гордістю. Хлопчикові ж це здавалося просто тихим трепетом від захвату. Він не вбачав нічого жахливого в тому, що його дід, як розповідали, «вбивав людей сотнями», а негр Помп загинув, спробувавши вбити людину. Нічого жахливого, бо вони були тільки духами, ніколи не баченими в плоті, героїчними, простими й палкими; натомість батько, якого він знав і боявся, був невмирущий привид. «Отож не дивно, — міркує він, — що я перескочив через покоління. Не дивно, що я не мав батька й уже вмер одної ночі, двадцять років перед тим, як з’явився на світ. І що єдиний мій порятунок — повернутися вмирати туди, де моє життя обірвалося раніше, ніж почалося».