Танець недоумка

Я сторопів. І навіть не так від того, що почув, як від інтонації Вандлик. Це звучало як правда. Як найсвятіша в її житті правда.

— Стривай-но… Ірма була в лазареті, навіщо «Артилеристові» зв’язуватися з людиною, яка помирає?

— Це хто помирає? — не зрозуміла Вандлик. — Ірма?

— У неї ж був рак, четверта стадія!

— В Ірми?!

— А в кого!

— Та не було в неї ніякого раку!

— Я бачив знімки! І вона сама розповідала. Почалися головний біль і блювота, її запхали в санчастину… — я згадував її розповідь там, на об’єкті «Два нулі». — Наділи лікарняну піжаму…

— Срану, — раптом поправила Вандлик.

— Що?

Вона мала незворушний вигляд.

— В оригіналі «срану», — Вандлик підвела очі, немов згадуючи. — «Через три місяці після прильоту прийшли головний біль, блювота та інше лайно; мене запхали в санчастину, наділи цю срану лікарняну піжаму, типу «готовий до зустрічі з патологоанатомом»»… Бла-бла-бла, далі не пам’ятаю… Наше з нею улюблене кіно.

— В якому сенсі?

— У прямому: це цитата з фільму. А Ірма в санчастині й дня не провела.

В очах Вандлик промайнула насмішка.

— Ні… — я труснув головою, наче сподіваючись, що це допоможе не дати реальності розпастися на частини. — Ти плутаєш… Вона казала не про фільм, а про те, що реально відбувалося… Ірма лежала в санчастині, чула стрілянину і…

— Усе правильно, — Вандлик перебила. — Тільки не Ірма, а героїня фільму. Називається «П’ята стадія». Одна дівчина прилітає на Марс із чоловіком і маленькою донькою й дізнається, що в неї рак. Летіти на Землю немає жодного сенсу, переліт її тільки доб’є. Починаються страждання, увесь оцей набір із заперечення, торгування, гніву й чого там іще… — Вандлик мала геть безтурботний вигляд, наче ми сиділи з нею в якій-небудь кав’ярні й цмулили лимонад. — Аж ось у марсіанській в’язниці спалахує бунт, ув’язнені прориваються в підземне містечко й захоплюють його. Наша героїня в цей час геть безпомічна. Та в якийсь момент розуміє, що смертельна хвороба — це її сила, й інших способів урятувати сім’ю немає. Бере повний наплічник шахтної вибухівки і йде до бандитів. Перш ніж улаштувати їм братську могилу, вона записує послання своїй маленькій доньці, яку більше ніколи не побачить. Воно починалося словами «Раз ти це слухаєш, значить ви з татом урятувалися, повернулися на Землю й тобі вже вісімнадцять…». І ближче до кінця там саме і йдеться про срану піжаму й стрілянину. І ми з Ірмою завжди ридали в цьому місці. Разів сто дивилися.