Цю оповідку знайшли серед пізніх нотаток Дітриха Нікербокера, поважного джентльмена з Нью-Йорка, котрий дуже цікавився історією давніх голландських переселенців та їхніх нащадків. У своїх історичних дослідженнях він однак спирався на відомості, почерпнуті від людей, а не із книжок. Публікації виходили жалюгідно мізерними накладами, незважаючи на те, що автору вдалося знайти старих бюргерів, а точніше їхніх дружин, котрі знали багато унікальних легенд, просто безцінних з погляду історичної правди. Отож коли йому вдалося потрапити до справжньої голландської родини, яка надійно замкнулася у своєму фермерському будиночку з низьким дахом під розлогим явором, він розглядав її як невеличку ніким не читану книгу і вивчав цих людей із завзяттям книжкового хробака.
У результаті його досліджень з’явилася історія краю, який перебував під управлінням голландських губернаторів, її опублікували кілька років тому. Були різні думки щодо літературної цінності такої праці, і, правду кажучи, у цьому питанні ще не поставлена крапка там, де вона має бути. Головна заслуга дослідника — його скрупульозна точність, яку спочатку дещо піддавали сумніву, але з того часу дослідження було доопрацьоване і тепер належить до тих історичних праць, які називають достовірними джерелами.
Старий джентльмен помер незабаром після публікації своєї роботи. І тепер, коли він мертвий і вже важко завдати якоїсь шкоди пам’яті про нього, можна сказати, що свій час він міг згаяти на важливіші справи. Однак дідуган присвятив життя своєму хобі. І хоча він і любив пускати пил у вічі сусідам, чим дуже засмучував декотрих своїх друзів, до яких відчував щиру повагу та прихильність, але його помилки і дурниці згадуються більше з сумом, ніж із гнівом, й усі погоджуються, що старигань ніколи не мав наміру нашкодити комусь чи когось образити. І хоча його діяльність можуть належно оцінити критики, він усе одно вважається авторитетом для багатьох людей, чиї судження чогось та й важать. Йдеться, зокрема, про декотрих кондитерів, які пішли настільки далеко, що перенесли його зображення на свої новорічні торти і таким чином дали джентльменові шанс на безсмертя, практично рівний за цінністю медалі за Ватерлоо або фартингу королеви Анни.[7]
Кожен, кому доводилося підійматися вгору по Гудзону, мав би пам'ятати Каацкільські гори. Вони відгалужуються від великої сім'ї Аппалачів та пролягають на захід від річки, прагнучи шляхетної висоти й оточуючи сільську місцину. Будь-яка зміна сезону, будь-яка зміна погоди, навіть будь-яка година дня спричиняють певні зміни в магічних відтінках і формі цих гір. Тому всі хороші ґаздині, і ті, що живуть подалі, і ті, що ближче, розглядають їх як ідеальні барометри. Коли погода тиха й стабільна, гори одягають синю та пурпурову барви і на ясному вечірньому небі вимальовуються масивними контурами. Але іноді, коли на горизонті не видно жодної хмарини, вони збирають сіру шапку туману біля своїх вершин, які в останніх промінчиках західного сонця сяють і спалахують, як корона слави.
Біля підніжжя цих казкових гір подорожньому, можливо, вдалося б побачити легкий димок, що віявся із села, де ґонтові дахи ховаються серед дерев, а сині відтінки передгір’я тануть у свіжій зелені довколишньої місцини. Це маленьке старовинне село, яке заснували голландські переселенці ще в ранні часи колонізації, приблизно в часи урядування доброго Пітера Стюйвезента (хай спочиває він із миром!). Ще донедавна тут були хатинки перших поселенців, які стояли впродовж багатьох років і були збудовані з дрібної жовтої цегли, привезеної з Голландії, із заґратованими вікнами та флюгерами на фронтонах.
вернуться
7
Фартинг королеви Анни — єдина мідна монета, яка чеканилася в роки її правління у Великій Британії. (Прим. ред.)
