Карби і скарби. Посвіт карпатського світу

Найтоншою, найшляхетнішою була її вишивка білим по білому. Ясне на ясному. Срібло на снігу. Сонце в прозорій воді. Хмаринка в небесній чистоті. Правда, вишивала так рідко, бо мало хто це розумів і цінував. Білим вишивала радше для хворих. Щоб око знаходило спочинок на ніжних, лагідних мережках, а тіло черпало з них приховану силу. Видати, ці сорочки справді вбирали в себе болість і чорноту гріха. Тітка Гафія молилася над ними найдовше. І вишивала їх по четвергах до півночі.

Найбільше любила обруси. І обдаровувала ними рідню. Ті чекали на них, як на чудесні дари. Обруси були для образів і для рам із світлинами, для княгинь-наречених, для непорочного крижма в колиску, для проводів небіжчиків, для сватів – плечові. Навіть найпростіші втиральники і стирки з грубого «товстина» тітка прикрашала веселими когутиками чи кониками. Як не як – до лиця їх тулиш і до столу. З рушників діти вчилися читати. Уранці кожне хотіло першим ухопити втиральник із двома зозулицями, що цілувалися дзьобами. Поверху над ними жовтком цвіло сонечко, обрамлене вишитим написом: «Рання пташка росу п’є, а пізня – слізки». Милися річковою водою з каді й бігли босоніж у росу. Щоб день їхній починати по-писаному. Та ряднина була для дітні. А на рушнику для дорослих був інший напис: «Не журися завтрашнім, бо кожен день має свій план». То їй надиктував Тимко.

Руки мала Гафія такі, що аж світилися. Клала стібки ретельно, чисто, аби нитка не рвалася й не ґудзувалася, аби шиття було рівненьким з обох боків. Не раз треба було пригледітися, щоб вирізнити лице від вивороту. Одіж – то друге наше тіло. А тіло відчуває щось таке, що не чують вуха і не бачать очі. Тілу треба годити, розуміла тітка Гафія. І не лише м’якою теплотою полотна, але й шитими орнаментами, котрі підживлять його снагою гармонії.