Маша, або Постфашизм

Прохолодне вечірнє повітря трохи заспокоїло мої нерви. Я курив і дивився на сторів, які мовби тіні рухалися за огорожею. Треба б їх нагодувати.

Уночі Ельза лягла поруч і відразу ж заснула. Вона важко дихала вві сні. Її велике тепле тіло, як це не дивно, збуд­жувало мене. Я тихенько встав, накинув на плечі халат і вийшов. Вона так ні слова і не сказала про намисто. Напевно, забула. Говорила щось про Альберта, про Кривого, який другий день ходив із забитою рукою. Завтра, напевно, згадає і подякує заради пристойності. Ніколи не думав, що можна почуватися таким самотнім поруч з іншою людиною.

Ніч стояла місячна. Ні звуку. Я вийшов на ґанок, подивився на величезне сліпуче коло над сараєм. Я не любив ­пов­ного місяця. Ось точнісінько так само стояли собі люди і переживали ті самі почуття, дивлячись на місяць, тисячу, дві тисячі, три тисячі років тому. А тепер стою я. А через тисячу років стоятиме інший — на своєму ґанку біля свого ­хліва. Час — насправді щось примарне.

Раптом мені почувся наче якийсь звук, що долинав із загороди. Я спустився з ґанку й пішов до сторів. Щось ніби рухалося там, у тіні хліва. Я почув чиєсь сопіння і тихі стогони. І тут я остовпів. Я побачив Машу, що стояла рачки, і якогось абсолютно не знайомого мені юного стора, який швидко, напівстоячи, злягався з Машею ззаду (й від цього, напевно, втратив пильність). Обоє вони були повернені до мене спинами, і я міг бачити лише їхні спітнілі сідниці, що рухалися в одному ритмі.

Щойно я хотів щось крикнути, як стор нараз зупинився, прислухався і, побачивши краєм ока за огорожею мене, кинувся навтьоки. Він перемахнув через огорожу і зник у темряві. Я навіть не встиг нічого збагнути.

— Машо, — я відчинив хвіртку і зайшов у загін.

Машка, мабуть, злякалася, бо так і стояла рачки. Плечі її були зведені. Голова втягнута. Невже вона так боїться мене? Я погладив її по плечах.

— Машо.

Вона не дивилася на мене.

— Сядь.

Я потягнув її за плече, і вона сіла. Я бачив тільки її освітлену місяцем спину з довгим, від шиї до сідниць, ланцюгом хребців посередині. Ще бракувало, щоб невідомо хто її запліднив. Мені потрібне породисте потомство. Або це був хтось зі сусідніх сторів, або ж взагалі втікач. Останнім часом в Рейху спостерігалося дивне явище: стори дедалі частіше стали втікати в ліси, в гори і там, збиваючись у стада, жили далеко від людини. З моменту самої їхньої появи на планеті траплялися втечі, але це були винятки. І до того ж багато з них потім, зголоднівши, змерзнувши, поверталося. І жодних стад, в яких стори могли виживати, не було за­­фіксовано.

— Ну, хто це був, Машо?

Я взяв її за підборіддя, але вона різко висмикнула його з моєї руки і знову відвернулася. Це було ставлення. До мене.

— Питаю, хто це був?!

Я підвівся.

Останнім часом вона дедалі більше починала мене дратувати. Гаразд, ще дружина, а то звичайна худобина гратиме мені на нервах?!