Диво-капелюх

Серед ночі Хропка прокинулася з переляку. Щось рухалося біля її обличчя. Вона боялась глянути на нього і тільки принюхувалась. Тхнуло смаленим. Хропка натягла укривало на голову і стиха покликала:

— Мумі-тролю! Мумі-тролю!

Мумі-троль відразу прокинувся й запитав:

— Що?

— Сюди залізло щось страшне, — сказала Хропка з-під укривала. — Я відчуваю, що тут є щось страшне!

Мумі-троль глянув у темряву. Щось справді є! Якісь світлячки… Поміж сплячими ворушилися якісь істоти, що ледь світилися. Мумі-троль поторсав Мумрика-Нюхайлика:

— Бачиш? — прошепотів він. — Привиди!

— Ні, це Гатіфнати, — відповів Мумрик-Нюхайлик. — Буря наелектризувала їх, тому вони й світяться. Сиди тихо, а то дістанеш електричний удар.

Гатіфнати начебто чогось шукали. Вони перенюхали все в кошиках, і смаленим стало чути ще дужче. Раптом вони всі зібралися в кутку, де спав Гемуль.

— Може, вони хочуть його з’їсти? — схвильовано запитав Мумі-троль.

— Вони просто шукають барометра, — здогадався Мумрик-Нюхайлик. — Я ж казав йому, щоб він не брав барометра. Тепер вони знайшли його!

Гатіфнати всі гуртом учепилися в барометр. Щоб зручніше було тягти його, вони повилазили на Гемуля. Дух смаленого ставав дедалі чутніший.

Прокинувся Пхик і почав скиглити.

Раптом пролунав крик. Один Гатіфнат наступив Гемулеві на ніс.

Вмент усі прокинулись і посхоплювалися на ноги. Зчинився неймовірний переполох. Злякані запитання сипалися впереміш із зойками, коли хтось наступав на Гатіфната або діставав електричний удар. Гемуль бігав по курені й кричав з переляку. Врешті він заплутався у вітрило, і вся споруда завалилася. Це вже було зовсім погано.

Пхик потім запевняв, що вони з годину вибиралися з вітрила. А може, він трішки й перебільшував.

Та коли врешті всі виплуталися, Гатіфнати зникли в лісі разом з барометром. І нікому не хотілось гнатися за ними.

Гемуль, охкаючи, застромив носа в мокрий пісок.

— Це вже занадто! — сказав він. — Чому б не дати бідному ботанікові жити мирно й спокійно!

— Життя не буває спокійне, — захоплено озвався Мумрик-Нюхайлик.

— Дощ перестав, — сказав Мумі-тато. — Гляньте, діти, небо вже ясне. Скоро почне світати.

Мумі-мама стояла, тримаючи в лапах торбинку, і тремтіла з холоду. Вона дивилася на бурхливе нічне море.

— Може, зробимо новий курінь і спробуємо заснути? — запитала вона.

— Не варто, — заперечив Мумі-троль. — Загорнімося в укривала й почекаймо, поки зійде сонце.

Вони посідали рядком на березі, одне коло одного. Пхик запхався всередину: йому здавалося, що так найбезпечніше.

— Ви не можете собі уявити, як страшно, коли в темряві щось рухається коло твого обличчя, — мовила Хропка. — Це ще гірше за бурю!

Всі дивилися, як тане над морем ясна ніч. Вітер потроху стихав, але хвилі й далі з гуркотом котилися на пісок. Небо на сході почало блякнути. Було досить холодно. І ось, коли надійшов світанок, вони побачили, як Гатіфнати покидали острів. Човен за човном, наче тіні, випливали вони з-за відроги й простували у відкрите море.

— Ну, й добре, — сказав Гемуль. — Сподіваюсь, що я більше довіку їх не побачу.

— Вони знайдуть собі інший острів, — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Безлюдний, куди ніхто не навідується.

Він тужним поглядом проводжав легкі човники маленьких, невтомних мандрівників по світі.