Люди в гніздах
- Автор: Коцарев Олег
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-27-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Люди в гніздах». Краткое содержание книги:
— Може, це Олег нашу Ельку теж «поробив нещасливою»?
— Замовкни, Андрій. Елю, ця фраза справді виглядає ніби з якогось буржуазно-націоналістичного роману, давай, вистачить і просто «безладних романів».
— Нещодавно нам стало відомо про хуліганську бійку на Основ'янському мосту за участю Олега.
— Да, кажуть, він там трьох ногами відлупасив. Такий форс!
— Це неважливо. Члени студентського колективу також неодноразово звертали увагу на колючі іронічні зауваження Крамаренка на адресу викладачів громадських дисциплін. І це — особливо у зв’язку з останніми викриттями і процесами над інтелігентами, що пішли проти волі радянського народу, — змушує запідозрити Крамаренка не просто у дурних жартах і хуліганських витівках, це змушує нас запитати себе, чи не маємо ми в особі Крамаренка студента з прихованими контрреволюційними поглядами?
— Або й неприхованими.
— Та ну, це вже занадто. Я б якось пом’якшив.
— Не треба, обійдеться.
— Нарешті, не можна обійти увагою і промовисту манеру триматись. Олег поводиться в стилі колишніх паничів, постійно випинаючись своїми богемними звичками, манерами, чужими робітничій більшості студентів, відволікає їх від навчання своїми малюнками та віршами і навіть носить на пальці перстень із лірою, ніби якийсь співець при графському дворі в часи клятої кріпаччини.
— Чи воно треба, оте про перстень?
— Яким треба бути ідіотом, щоб у наш час ходити на лекції про хімію з перстеником з лірою!
— А он і Колюня, зараз поредагує, Елю, твій роман з камеліями.
Коля, трохи старший від решти, стримано з усіма привітався та про щось на мить задумався.
— Колюню! То що в нас виходить зі зборами? От Елька накатала цілу історію про Крамаренка. А ти як? Обробив його? Буде каятись? Я люблю, коли каються, інакше мені й збори — не збори.
— Колю, подивися, ми чернетку виступу склали, пунктиром, так би мовити. Приблизно це виглядає ось як: Студент Олег Крамаренко давно і безнадійно вибився з колективну нашої групи…
— Ні, Елю, він уже назад безнадійно вбився.
— Що-що?
— Задній хід, кажу, не треба всього цього.
— Жартуєш? Ти ж сам його записав нам під першим номером! А дівки його? А карти? А перстень той собачий з лірою?
— Ти, дорогесенька, не все перелічила, дещо забула.
— Що забула?
— Папашу його, прохвесора Олексія Івановича. Він уже всі пороги там оббив, де треба, заступився за свого синочка — і тепер ні партком, ні деканат, ні ректорат, ніхто цього не підтримає, лише в мороку вліземо. Ні, обійдемось поки без нього, хай собі носить свого персня.
— Отак! А я вам що говорив? Полізли поперед батька в пекло. Лише час даремно вбили. Це все ти, Елько, тьху на тебе!
І справді даремно. Скільки всього цікавого могло б уже статися на цю хвилину, якби з самого початку вони не взялися писати чернетку, а відкоркували першу пляшку вина чи Абрау-Дюрсо! Може, хлопці б уже побилися через Елю, й переможець із нею б цілувався. Може, навпаки, вона зловтішно віддала б перевагу переможеному. Чи цілувалися б утрьох або по черзі? Ех, та що там… Змарнований день, змарнований парк, змарнована громадська праця.
Третій Райх, Військова адміністрація східних окупованих територій, м. Харків
[1941 р.]
Настала осінь сорок першого року, і на вулиці Харкова вийшли натовпи — похрустіти битим склом та подивитися на нову владу. А нова влада вирішила, що непогано би поставити на чолі куцого самоврядування окупованого міста людину без особливих амбіцій і впливів, але більш-менш знану. Чому б не професора Крамаренка?
— Німці будуть, німці будуть — от і добре!
— Ой, Валю, яка ти дурна, ти не знаєш, що таке німці.
— Та… Тільки як там Олег, Люня, в своєму Рубіжному, за фронтом? Не добитися до нього тепер.
На одному з будинків вулиці Сумської — звісно ж, як і про всі інші примітні будинки, про нього кажуть, що там був бордель — тепер з’явився жовто-блакитний прапор. В одному з кабінетів управи сидів обербургомістр Крамаренко. Нове життя! Він розлучений, в нього нова дружина, та сама Наталя Бершадська, в нього маленький тхорячий ніс і на піджаку значок із золотистим тризубом.
— Олексію Івановичу, ви знаєте, що вчворив Сліпченко зі своєю «Просвітою»? — до кабінету з обуренням забігає представник «дворянської партії» та починає шепотіти бургомістрові на вухо. Бургомістрові поки можна довіряти, можна з ним дружити, та й він же дворянин, хоч і не спадковий, а, подейкують, лише пер-со-нальний!