Кімната
- Автор: Донохью Эмма
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво “Віват”
- ISBN: 978-617-690-980-4
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кімната». Краткое содержание книги:
— Джеку!
Старий Нік сміється; я й не знав, що він уміє сміятися.
— Та воно вміє розмовляти.
Чому він сказав воно, а не він?
— Хочеш вийти й поміряти нові джинси?
Він питає не Ма, а мене. У моїх грудях нестримно калатає — тук-тук, тук-тук, тук-тук.
— Він уже майже заснув, — зауважує Ма.
Але ж я не сплю. Шкода, що я прошепотів слово «п’ять» і він мене почув; було б мені сидіти тихо-тихо.
Вони про щось розмовляють, от тільки, на жаль, нічого не чути.
— Гаразд, гаразд, — каже Старий Нік. — Можна взяти шматочок?
— Він уже несвіжий. Але якщо хочеш...
— Ні, забудь про це, головна тут ти.
Ма не каже нічого.
— Я просто розсильний, виношу ваше сміття, ходжу по дитячий одяг, забираюся вгору сходами, щоб почистити від снігу ваше дахове віконце, завжди до ваших послуг, пані...
Я думаю, що він сказав це з сарказмом; сарказм — це коли тон розмови не збігається з тим, про що говорить людина.
— І на тому дякую. — Голос Ма якийсь чужий. — Це робить наше життя значно яскравішим.
— Ну-ну, образити людину легко, правда ж?
— Вибач. Дуже дякую.
— Наче зуби хто вирвав, — каже Старий Нік.
— Дякую за харчі й джинси.
— Пусте.
— Ось тобі тарілка. Може, середина ще не засохла.
Я чую, як щось дзвякає — мабуть, вона дає йому торт. Мій торт.
По якійсь хвилині Старий Нік бурмоче:
— Так, зовсім зачерствів.
Його рот набитий моїм тортом.
Лампа клац, і я підстрибую з несподіванки. Темряви я не боюся, але мені не подобається, коли вона настає раптово. Я лягаю під Ковдру й чекаю.
Під Старим Ніком повсякчас скрипить Ліжко; я слухаю і лічу скрипи п’ятірками, на пальцях; сьогодні їх двісті сімнадцять. Мені доводиться рахувати, аж поки він тяжко зітхає й замовкає. Я не знаю, що б сталося, якби я не рахував, бо я завжди рахую.
А що відбувається в ті ночі, коли я сплю?
Не знаю — може, Ма тоді веде лік.
Після двохсот сімнадцяти западає тиша.
Я чую, як вмикається Телевізор; показують планету новин; я бачу крізь щілину танки, і це не дуже цікаво. Я кладу голову під Ковдру. Ма і Старий Нік ще трохи розмовляють, проте я їх не слухаю.
Я прокидаюсь у Ліжку, на вулиці дощ — це видно з того, що Дахове Віконце геть затуманене. Ма дає мені трохи посмоктати моні, наспівуючи тихесенько «Я співаю під дощем».
Права циця взагалі не смачна. Я сідаю, пригадуючи вчорашнє.
— Чому ти не попередила його, що в мене день народження? Ма перестає всміхатися.
— Я думала, що ти вже спиш, коли він прийшов.
— Якби ти сказала, то він би проніс мені що-небудь.
— Ага, приніс би, — каже вона. — Він тільки обіцяє.
— А що б він проніс? — чекаю я, а потім повторюю: — Треба було йому нагадати.
Ма простягає руки над головою.
— Я не хочу, щоб він тобі що-небудь приносив.
— Але ж недільні подарунки...
— Це інше, Джеку. Я прошу ті речі, що нам потрібні.
Вона вказує на Комод, там лежить щось синє.
— Твої нові джинси, до речі.
Вона йде попісяти.
— Ти могла б попросити його подарувати щось мені. Мені ще ніхто ніколи в житті нічого не дарував.
— Я тобі зробила подарунок недавно, хіба забув? Малюнок.
— Не хочу того тупого малюнка, — пхинькаю я.
Ма витирає руки й підходить, щоб обняти мене.
— Все гаразд.
— Він міг би...
— Я не чую тебе. Вдихни якнайглибше.
— Він міг би...
— Ну, що, що сталося? Скажи.
— Він міг би подарувати мені собаку.
— Що?
Я не можу зупинитися й кажу крізь сльози:
— У подарунок. Він міг би принести собаку, справжнього, і ми б назвали його Щасливець.
Ма витирає мені очі долонями.
— Ти ж знаєш, у нас тут мало місця.
— Ні, багато.
— З собаками треба гуляти.
— Ми й гуляємо.
— Але собака...
— Ми довго-предовго бігаємо по Доріжці, і Щасливець міг би бігати поруч. Іду в заклад, що він бігатиме швидше за тебе.
— Джеку, собака зведе нас з розуму.
— Ні, не зведе.
— Ще й як зведе. Зачинений, він гавкатиме й дряпатиметься...
— Щасливець не дряпатиметься.
Ма закочує очі під лоба. Вона підходить до Шафки, дістає звідти пластівці й насипає їх у наші миски, навіть не рахуючи.
Я вдаю з себе ревучого лева.
— Уночі, коли ти заснеш, я встану, витягну фольгу зі шпарини і випущу звідти Мишенятко.
— Не будь дурником.
— Я не дурник, це ти дурненька безклепка.
— Послухай, я розумію...