Воццек & воццекургія
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-030-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Воццек & воццекургія». Краткое содержание книги:
_______________
«Воццек», безперечно, належить до найпомітніших творів української прози 90-х років. «Воццек» так само показує, що про Іздрика треба говорити не лише в контексті української літератури, а в контексті Кафки і Музіля, Кундери й Боргеса, європейських традицій та інтелектуальних шукань у двадцятому столітті. «Воццек» — роман для літературних ґурманів.
Соломія Павличко
* * *
Дуже приємне враження справив «Воццек» Юрка Іздрика в пані прописаності. Стилістично у нього немає недольотів: це абсолютно зрілий письменник великої душевної розкутості і здатності моделювати світ на свій розсуд — не за якоюсь парадигмою, а варіативно.
Оксана Забужко
* * *
Роман Юрія Іздрика імпонує сміливістю уяви та конструкції, виразно засвідчуючи артистичне пожвавлення, притаманне сьогоднішній українській літературі.
Станіслав Бараньчак
* * *
…«Воццек» (не за Бюхнером, та навіть не за Альбаном Берґом, а таки за Іздриком) — химерне і напрочуд цілісне плетиво з фізичного болю, безсонних сновидінь, ненависті, котру за ступенем чистоти я б наважився назвати «святою», пародійного жонґлювання цитатами, сюжетами, прийомами, способами мовлення — усього цього (перепрошую) «постмодернізму», який насправді виявляється чимось межовим, крайнім, остаточним.
Юрій Андрухович
_______________
У художньому оформленні книжки використані фрагменти фотографічних робіт: Rosemarie Clausen, Georgij Petrussow
Це було справжнє життя, це було правильне життя і воно було праведним.
І, що найголовніше, жити так було надзвичайно просто.
Біль відбирав здатність мислити, а це оберігало згадану вже тиху радість від небажаних метаморфоз, від замилування власними стражданнями та спокуси низькопробного месіанства, що ти його відчуваєш кожного разу, як тільки біль відступає, а ти опиняєшся сам на сам із собою, адже бути власним месією власне для себе самого означає не що інше, як просто бути це заяложена проблема самоідентифікації як зрештою і не менш засалена проблема віри бо як відрізнити ти від я а я від ти якяк-небудь оберегтися яктільки загроза втрати я повстане якза гроза смерті яко ї які вартосподі вати сяти сподіваєшся як порятунку якякяк трунку неземного але якось так трапляється щояк тільки ти бачишяк вінна ближається тоне знаєш вчинити як).
Ти бачиш, як він наближається. Твій колишній однокласник. Або алкоголічка з сусіднього під'їзду, що її сина рік тому знайшли мертвим у тому ж таки під'їзді, після чого весь будинок полегшено зітхнув — так він усіх дістав, той малий байстрюк з кривими ногами і фатальним набором хромосом. Отож, хтось наближається. А якщо ви не йдете однією стежкою, або якщо ви йдете не однією стежкою, то між вами завжди знайдеться бодай дерево. А, отже, можна рухатися так — з такою швидкістю, в такому ритмі, під таким кутом, — щоб дерево, він і ти утворювали одну лінію. Дерево — він — і ти. Спочатку він, потім дерево, і аж потому ти. Механіка сонячного затемнення: земля ховається в тіні місяця. Ти ховаєшся в тіні дерева. У міру наближення це робити все важче, бо кут зору, зайнятий деревом, зменшується. Зростає небезпека побачити чуже обличчя, — а воно може виявитися знайомим, — зростає небезпека відкрити своє обличчя, — його можуть помітити. Відтоді воно буде поміченим. Рух на цій стадії мусить бути прецизійним. Це потребує серйознішого вишколу, ніж просте ненаступання на чорні плитки підлоги чи оминання тріщин в асфальті.
Це навіть важче, ніж, скажімо, їхати в автобусі і вдавати, ніби не помічаєш знайомого (того ж таки однокласника чи алкоголічку з сусіднього під'їзду, яка назавжди втратила ознаки статі і подібно тобі живе святим духом наповненого келишка), повторюю: вдавати, що ти не помічаєш знайомого, коли обличчя твоє помічене, і тебе вже давно ідентифікували. Тобі потрібно протриматися всього одну зупинку, але протриматися гідно, не допускаючи найменшого фальшу, найменшої недбалості. Та це не так уже й складно. Попросту досить не відвертатися, а з добре відпрацьованою безпосередністю, може, навіть безтурботністю/заклопотаністю скерувати погляд на 5-10 ґрадусів правіше/лівіше чужого-знайомого обличчя знайомого-однокласника і втупитися в прищаві щоки якої-небудь-дівулі чи в рекламний плакат за-кращого-мера чи у напис проїзд-без-талона-карається-штрафом. Інколи, маючи добрий гумор і почуваючися в силі, ти зважувався повертатися просто до нього, свого заклятого друга і найкращого ворога, який так легко, не напружуючись, може де завгодно зустріти і де завгодно впізнати тебе, навіть там, де немає порятунку дерев, навіть в автобусі, де ви майже притиснуті одне до одного, і не залишається нічого іншого, як, повернувшись до нього, зіґнорувати його, дивитися повз нього, за нього і вглиб на щось видиме одному тобі, хоч би на протилежне вікно, де дитячий пальчик вимальовуй химерні візерунки по захуханому шклі, ху.
І вони не сміли! Ніколи не сміли звернути на себе увагу! Ти був сильнішим!
Зрештою, незустріч з людьми насправді не є чимось особливим, вартим погорди чи самозаспокоєння. Люди швидко звикають до твоєї відсутності. Їх легко переконати, що ти — це хтось інший, схожий на тебе. Значно складніше, наприклад, навчитися спати більше, ніж півдоби. Деколи тобі вдається відносно чесно протриматися чотирнадцять годин, але цим умінням не варто зловживати, інакше за кілька днів на тебе чигатиме безсоння, а жити ще й уночі — річ абсолютно нестерпна.